Розділ «Частина XI»

— То ти справді не заспокоїшся, Кавіто?

— А чому я маю заспокоюватися, ковбою?

— А може, ти краще передаси мені гострий чатні? — попросила Карла, намагаючись нас примирити.

Я передав його, мої очі на мить зловили погляд Карли.

— Втік, коли померла Лайза,— не вгавала Кавіта.— І тепер теж тікаєш.

— Гаразд, Кавіто, може, просто скинеш цей тягар зі своєї душі?

— Це погроза? — зло примружилася вона.

— Як правда може бути погрозою? Я просто вже втомився грати в ігри, пов’язані з докорами сумління. Я приїхав до цього міста зі своїм хрестом. Мені не треба, щоб ти на мене навалювала ще один.

— Це ти її вбив,— заявила вона.

Цього я не чекав.

— Заспокойся, Кавіто,— сказала Карла.

— Мене там навіть не було. Ми були в різних країнах. Тож це ти мала бути насторожі, Кавіто.

Вона здригнулася. Їй було боляче, а я цього не бажав. Я лише хотів, щоб вона не завдавала болю мені. Її очі наповнилися сльозами, неначе снігові замети нутряного світу.

— Я кохала її,— повідомила вона, і замети пролилися сльозами.— А ти лише використовував її, чекаючи на Карлу.

— Зараз ідеальна мить, щоб усе припинити і зосередитися на святі,— нарешті мовила Карла.— Припиніть ці чвари, обоє, і станьте чемними гостями. Ми тут не заради себе. Ми тут заради Діви, яка теж багато витерпіла.

Я вдав, що їм, і на деякий час Кавіта теж начебто припинила. Та нам обом швидко урвався терпець.

— Це ти мав померти на тому ліжку, сам-один,— сплюнула Кавіта, втративши контроль.

— Угамуйся, Кавіто,— тиснула Карла.

— Немає чого відповісти, Ліне?

— Зупинися, Кавіто,— попередив я.