Розділ «VI»

Турок з огидою відійшов від непритомного в’язня. Натомість з’явився Товстий Конрад. Він відв’язав Анвальдта від стільця й схопив його під пахви. Ноги тяглися по калюжі. Штандартенфюрер гаркнув:

— Змийте з нього ці сцяки й відвезіть до Особовицького Гаю. — Він зачинив за Конрадом двері й глянув на турка. — Чого це ви такі здивовані, Еркіне?

— Але ж він уже був наш, штандартенфюрере Крауз, і був готовий все нам розповісти.

— Занадто ви гарячі, Еркіне, — Крауз дивився на шершнів, які метушилися в слоїку з товстого енського скла. — Ви до нього добре придивилися? Йому треба відпочити. Я знаю таких, як він. Зараз наспіває нам таких дурниць, що доведеться з тиждень перевіряти. А я не можу тримати його тут так довго. Мокк усе ще дуже впливовий, а з Абвером у нього чудові стосунки. Окрім того, Анвальдт уже й так мій. Якщо він наважиться виїхати, мої люди схоплять його в Берліні. Якщо залишиться тут, я знову запрошу його на розмову. І в першому, і в другому випадку йому досить буде побачити звичайнісіньку бджолу, і він нам усе скаже. Еркіне, віднині ми з вами станемо для цього поліцейського демонами, які ніколи його не полишать...

Бреслау, середа 11 липня 1934 року. Третя година ранку

На світ вогким серпанком упала роса. Вона мінилася на траві, деревах і голому тілі чоловіка. У дотику з розпаленою шкірою волога миттєво випаровувалася. Поліцейський очуняв. Уперше за багато днів йому було холодно. Він насилу підвівся й, тягнули спухлу ногу, спробував іти, наштовхуючись на дерева. Вийшовши на посипану жорствою алейку, попрямував до якоїсь темної будівлі, чіткий силует якої різко виділявся на тлі світанкового неба. У цю мить його засліпило світло. Під будинком стояв автомобіль, світло фар якого враз вихопило з темряви Анвальдтову голизну. Він торкнувся набряку на шиї. Шорстка ковдра натирала зранене тіло. Розплющив очі й побачив заспокійливе світло нічника. З-за товстих скелець на нього дивилися мудрі очі доктора Абрама Ланцманна, особистого лікаря барона фон дер Мальтена.

— Де я? — на його обличчі з’явилася слабка подоба посмішки. Йому стало смішно, що вперше він утратив свідомість не через алкоголь.

— Ви в себе вдома, — доктор Ланцманн був невиспаний і серйозний. — Вас привезли поліцейські, які патрулюють так званий Шведський Бастіон в Особовнцькому Гаю. Улітку там збирається чимало дівчаток. А де дівчатка, там завжди стається щось неприємне. Повернімося до справи. Ви були на межі свідомості й уперто повторювали своє прізвище, прізвище Мокка, пана барона й свою адресу. Поліцейські не хотіли залишати свого, як вони гадали, п’яного товариша, й відвезли вас додому. Звідси вони подзвонили баронові. А зараз я мушу вас залишити. Пан барон передає зі мною ось цю суму, — він пестливо торкнувся пучками конверта, що лежав на столі. — А тут мазь для набряків і подряпин. На кожній пляшечці є інформація щодо призначення й дозування ліків. Багато чого вдалося відшукати в домашній аптечці, що було доречним, якщо зважити на незручний час. Зараз п’ята ранку. До побачення. Я приїду перед обідом, коли ви відіспитеся.

Доктор Ланцманн заплющив свої мудрі очі. Анвальдт також стулив спухлі повіки. Він не міг заснути, заважали розпашілі від денної спеки стіни. Зробивши декілька рухів, скотився з ліжка на брудний килим. Просуваючись навколішки, досягнув підвіконня, розсунув важкі заслони й відчинив вікно. Тоді знову впав на коліна й повільно повернувся до ліжка. Вклався на ковдрі й витирав піт лляною хусткою, оминаючи набряки, вулкани болю. Щойно заплющував очі, до кімнати залітали хмари шершнів, але варто було зачинити під них вікно, мури кам’яниці пригнічували його своїм гарячим подихом, а зі шпарин виповзали таргани. Деякі з них скидалися на скорпіонів. Одним словом, він не міг заснути при зачиненому вікні і не міг спати з відкритими очима.

Бреслау, четвер 12 липня 1934 року. Восьма година ранку

Ранок приніс незначну прохолоду. Він заснув на дві години. Прокинувшись, побачив чотирьох людей, що сиділи біля ліжка. Барон тихо розмовляв з доктором Ланцманном. Зауваживши, що недужий прокинувся, він кивнув двом санітарам, що стояли біля стіни. Ті схопили поліцейського попід пахви й понесли до кухні, де посадовили у великій балії з літньою водою. Один обмивав губкою зболіле Анвальдтове тіло, другий бритвою зголював темну щетину. За кілька хвилин він знову лежав у ліжку, на чистому накрохмаленому простирадлі, а доктор Ланцманн змащував його зранене тіло своїми мазями й бальзамами. Барон терпляче чекав, доки лікар скінчить. Анвальдт розповідав десь із півгодини. Замовкав і затинався, насилу добираючи слова. Барон слухав удавано байдуже. Раптом поліцейський урвав розповідь і заснув. Йому снилися засніжені вершини, заледенілі простори, морозні повіви Арктики: вітер дмухав, висушуючи шкіру, — звідки цей холод, звідки вітер? Розплющив очі її побачив у призахідньому світлі якогось хлопчину, що обвіював його складеною газетою.

— Ти хто такий? — він важко ворухнув забинтованою щелепою.

— Гельмут Штайнер, я кухарчук пана барона. Мені доручили доглядати вас, доки завтра не прийде доктор Ланцманн.

— Котра година?

— Сьома вечора.

Анвальдт спробував пройтися по кімнаті. Він важко спирався на спухлу п’яту. Помітив на стільці вичищений і старанно випрасуваний бежевий костюм. Швидко одяг кальсони й пошукав цигарки.

— Йди до ресторану на розі й принеси мені свинячу голяшку з капустою й пиво. І цигарок купи, — Анвальдт роздратовано помітив, що в Гестапо у нього вкрали портсигар і годинник. Доки хлопця не було, він умився над кухонною раковиною й утомлений сів біля столу, намагаючись не дивитися в дзеркало. Незабаром перед ним стояла паруюча тарілка. Жирна свиняча голяшка з порцією молодої капусти. Він поглинув усе за кільканадцять хвилин. Глянув на опуклу пляшку пива Кіпке. По запітнілій шийці спливали краплинки води, на пляшці була фаянсова кришка з нікельованою закруткою. Анвальдт пригадав собі обітницю цілковитого утримання від алкоголю. Він вибухнув знущальним сміхом і вихилив півпляшки пива. Закурив цигарку й жадібно затягнувся.

— Я наказав тобі купити голяшку й пиво, так?

— Так.

— Я чітко сказав «пиво»?

— Атож.

— Уяви собі, що я це сказав машинально. А коли ми говоримо машинально, то це говоримо не ми, це хтось інший промовляє замість нас. Отож, коли я наказав тобі купити пиво, то це був не я, а хтось інший, затямив?