Розділ «XIII»

Познань, того ж таки 17 липня. Сьома година ранку

О цій порі на текстильному складі Мечислава Анвальда на вулиці Північній неподалік універмагу вже вирувало життя. Робітники носили сувої тканин, до платформи під’їжджали вози й машини, що доставляли товар, якийсь єврей попихав склепаного з дощок возика, торговий представник бреславської фірми «Бельховський» вимахував візиткою перед носом у директора, у конторі клацали рахівниці, комісар Банашак пахкав невеличкою люлькою зі слонової кістки, а Анвальдт подумки повторював собі: «Це чистісінька випадковість, що син Шлоссарчик і барона фон дер Мальтена виховувався, як і я, в берлінському сиротинці, це чистісінька випадковість, що його туди віддала людина з таким самим, як у мене, прізвищем, я не син барона, це чистісінька випадковість, що син Шлоссарчик і барона виховувався...».

— Слухаю вас, — кремезний чоловік років п’ятдесяти стискав пальцями товсту сигару. — Чого від мене хоче наша кохана поліція?

Банашак підвівся й неприязно глянув на неголеного Анвальдта, який щось шепотів сам до себе. Витяг посвідчення і, тамуючи позіхання, промовив:

— Комісар Банашак, а це кримінальний асистент Клаус Юбервеґ  з бреславської поліції. Ви знали Ганну Слюсарчик з Равича?

— Ні... не знаю... звідки... — Торговець глянув на касирок, які враз почали рахувати повільніше. — Прошу вас до помешкання. Тут занадто гамірно.

Помешкання було просторе й комфортабельне. З контори до нього вели кухонні двері. Дві служниці грайливо зиркнули на молодого чоловіка, для якого ніч закінчилася надто швидко. Гнівний погляд господаря змусив їх продовжити роботу, і вони заходилися скубти жирну качку. Чоловічі черевики застукотіли на підлозі з пісковика. Торговець запросив поліцейських до бібліотеки, де полискували золотом корінці книжок, а під пальмами зваблювали м’якими подушками зелені фотелі. Крізь відчинене вікно долітав солодкавий, млосний запах бойні. Мечислав Анвальд не чекав, доки Банашак повторить запитання.

— Так, я знаю Ганну Слюсарчик.

— Ви говорите німецькою? — У комісара забилася люлька.

— Так.

— Може, перейдемо на німецьку? Це заощадить нам час, бо асистент Юбервеґ не знає польської.

— Будь ласка.

Банашак нарешті продув свою люльку, бібліотека наповнилася духмяним димом.

— Пане Анвальд, будьмо точними: ви її знали. Учора вранці вашу знайому вбили.

Мечислав Анвальд болісно скривився. Словесної реакції не було. Герберт Анвальдт припинив повторювати свої мантри й почав ставити запитання:

— Пане Анвальд, це ви віддали до берлінського сиротинця нешлюбну дитину Ганни Шлоссарчик?

Торговець мовчав. Банашак неспокійно ворухнувся й промовив польською:

— Любий пане, якщо ви бажаєте, щоб у родині довідалися про ваш роман з жінкою не найкращої поведінки, якщо ви хочете вийти зі своєї фірми до комісаріату в супроводі двох поліцейських, можете мовчати й далі.

Господар глянув на неголеного чоловіка з палаючими очима й відповів німецькою із сілезьким акцентом:

— Так. Це я віддав дитину до сиротинця в Берліні.

— Навіщо ви це зробили?