Розділ «5»

Маркіз зупинився. Його очі недовірливо замерехтіли.

— Кажеш, якщо?

Мисливиця відчинила двері, і вони вийшли на нічний лондонський хідник. Поки вони були на ринку, на вулиці дощило, і світло ліхтарів тепер виблискувало на вологому асфальті.

— Я погоджуюся, — сказала Мисливиця.

Ричард дивився на лискучу вулицю. Усе на ній здавалося таким звичайним, таким тихим, таким нормальним. На мить йому здалося, що для повернення у своє життя йому тільки й треба, що махнути рукою й назвати таксисту адресу, а тоді проспати всю ніч у власному ліжку. Але таксист би його не побачив і не зупинився б, а коли б і зупинився, то Ричард однак не мав куди їхати.

— Я втомився, — сказав він.

Ніхто нічого не сказав. Дуері не хотіла зустрічатися з ним поглядом, маркіз не звертав на нього ані найменшої уваги, а Мисливиця бачила в ньому саму лиш його незначущість. Він почувався маленьким небажаним хлоп'ям, що скрізь тиняється за старшими дітьми, і це його роздратувало.

— Слухайте, — сказав він, прочистивши горло. — Я не хочу нікому надокучати. Я знаю, що ви дуже заклопотані. Але як щодо мене?

Маркіз повернув до нього темне обличчя і глянув величезними білими очима.

— Щодо тебе? — спитав він. — І що ж до тебе?

— Ну, — сказав Ричард, — як мені повернутися до нормального життя? Я наче забрів до кошмару. Минулого тижня все було так логічно. А зараз нічого не логічно… — він замовк. Ковтнув. — Я хочу знати, як повернути своє життя, — пояснив він.

— Ти не повернеш його, мандруючи з нами, Ричарде, — сказала Дуері. — Та й тобі з нами буде важко. Мені… мені справді шкода.

Мисливиця, що йшла попереду, стала на коліно. Вона взяла з пояса маленький металевий предмет і відімкнула ним кришку люка. Відсунувши його, вона обережно зазирнула до колодязя, залізла досередини, а тоді поманила Дуері за собою. Та спускалася до каналізації, не дивлячись на Ричарда. Маркіз почухав носа.

— Юначе, — сказав він, — зрозумій таке: є два Лондони. Є Горішній Лондон — той, в якому ти жив — і є Спідній Лондон — Долішнє — населений людьми, що попадали крізь розколини світу. Тепер ти один з них. Добраніч.

Він почав спускатися каналізаційною драбиною. Ричард сказав:

— Заждіть, — і впіймав люка перш, ніж той устиг засунутися. Ричард поліз услід за маркізом. На горі драбини тхнуло стічними водами — мертвим, мильним, трохи капустяним смородом. Він гадав, що внизу стане ще гірше, та натомість сморід швидко розвіявся, коли він наблизився до дна. Підлогою цегляного тунелю біг неглибокий, але швидкий струмок сірої води. Ричард бачив ліхтарі решти попереду, і побіг, поляпав тунелем, поки не наздогнав їх.

— Іди геть, — сказав маркіз.

— Ні, — відповів Ричард.

Дуері глянула на нього.

— Мені дуже шкода, Ричарде, — сказала вона.