Розділ «5»

Маркіз став між Ричардом і Дуері.

— Ти не можеш повернутися до своєї старої домівки чи старої роботи, чи старого життя, — сказав він Ричардові майже лагідно. — Ніщо з цього більше не існує. Там, нагорі, — тебе не існує.

Вони дісталися розпуття, звідки розходилися три тунелі. Дуері з Мисливицею пішли одним з них, тим, де не було води, і не озирнулися. Маркіз затримався позаду.

— Тобі просто доведеться влаштуватися тут, наскільки це можливо, — сказав він Ричардові. — Тут, у тунелях, серед магії й темряви. — А тоді він показав широку, білу, осяйну й монументальну в своїй нещирості усмішку. — Що ж — був радий знову тебе побачити. Щасти тобі. — І на тому він розвернувся й покрокував тунелем услід за Дуері й Мисливицею.

Ричард притулився до стіни й слухав, як стихає вдалині луна їхніх кроків, і як струменить вона на своєму шляху до насосних станцій східного Лондона й очисних споруд.

— Чорт, — сказав він. А тоді, на свій подив, уперше з часів батькової смерті Ричард Мейг’ю заплакав, сам-один у темряві.

Станція метро була доволі порожня й темна. Варні пройшов нею, тримаючись ближче до стін, кидаючи знервовані погляди за спину, вперед і в боки. Він вибрав станцію навмання й пішов до неї по дахах і через тіні, перевіряючи, чи ніхто не йде слідом. Він не збирався повертатися до свого барлогу в глибоких тунелях під станцією «Кемден». Надто ризиковано. Варні наховав зброї і їжі не в одному місці. Він трохи заляже на дно, поки все це не вщухне.

Він зупинився біля квиткового автомата і вслухався в темряву — цілковита тиша. Заспокоєний тим, що залишився сам, Варні дозволив собі розслабитися. Він зупинився вгорі спіральних сходів і глибоко зітхнув.

До нього по-товариськи звернувся масний, мов машинна олива, голос:

— Варні — найкращий найманець і охоронець у Долішньому. Всі це знають. Містер Варні сам нам так сказав…

Голос з іншого боку глухо відповів:

— А брехати недобре, містере Круп.

Звідкись зі смолистої темряви голос містера Крупа продовжував розвивати думку:

— Таки недобре, містере Вандемар. Мушу сказати, що розцінюю брехню як особисту зраду, і вона мене глибоко поранила. І розчарувала. Коли ти не маєш жодних позитивних рис, то не дуже лагідно реагуєш на розчарування, хіба не так, містере Вандемар?

— Геть не лагідно, містере Круп.

Варні кинувся вперед і стрімголов побіг у темряву, вниз спіральними сходами. Чийсь голос, а саме містера Крупа, сказав згори:

— Насправді це треба розцінювати як убивство з милості.

Від гупання чобіт Варні металеве поруччя сходів аж дзвеніло, і той дзвін луною розносився вгору і вниз. Його плечі здиралися, він хекав, пихтів і наосліп котився в темряву. Він вискочив знизу сходів поруч зі знаком, що попереджав відвідувачів про 259 сходинок нагору, і про те, що на таке мусять зважуватися тільки здорові люди, а решті ж пропонувалося скористатися ліфтом.

Ліфтом?

Щось брязнуло, і двері ліфта велично й повільно розчахнулися, затопивши тунель світлом. Варні обмацав себе в пошуках ножа, а тоді лайнувся, коли згадав, що те мисливське стерво залишило його собі. Він потягнувся до мачете в піхвах на плечі — мачете зник.