Розділ «5»

Він почув позаду ввічливе кахикання і розвернувся.

На нижній сходинці сидів містер Вандемар. Він виколупував щось із-під нігтів за допомогою мачете Варні.

А тоді містер Круп накинувся на нього — увесь зуби, увесь кігті, увесь короткі леза; Варні не мав шансів навіть закричати.

— Бувай, — флегматично сказав містер Вандемар і продовжив підчищати нігті. Після того полилася кров — неймовірна кількість текучої червоної крові, Варні ж бо був немалим, і тримав ту кров усю в собі. Проте коли містер Круп і містер Вандемар закінчили справу, будь-кому було б надзвичайно важко помітити розмиту плямку на підлозі внизу спіральних сходів.

А коли підлогу наступного разу вимили, вона зникла назавжди.

Мисливиця їх вела. Дуері йшла посередині. Маркіз де Карабас прикривав тили. Ніхто не сказав ані слова від часу, коли вони за годину до того залишили Ричарда.

Раптом Дуері спинилася.

— Ми не можемо так вчинити, — рішуче сказала вона. — Не можемо просто покинути його там.

— Ще й як можемо, — відповів маркіз. — І покинули.

Дуері похитала головою. Ще відтоді, як вона побачила Ричарда, що лежав на спині під Райсліпом на конкурсі охоронців, вона почувалася дурною й винуватою. Вона втомилася від цього почуття.

— Не треба дуріти, — сказав маркіз.

— Він врятував мені життя, — сказала вона йому. — А міг покинути лежати на хіднику.

Вона завинила і знала це. Вона відчинила двері до когось, хто б міг їй допомогти, і отримала допомогу. Він відніс її в тепло і піклувався про неї, і привів підмогу. Саме Ричардів порив їй допомогти і випхнув його з власного світу до її.

Було нерозумно навіть думати про те, щоб тягти його з собою. Вони не могли собі цього дозволити — Дуері не була певна, що й вони троє зможуть дати собі раду на шляху, що лежав перед ними.

Вона ненадовго замислилась, чи це просто двері, що привели її до нього, відчинилися, дозволивши йому помітити її, чи тут, можливо, було щось іще.

Маркіз звів брову. Він був відсторонений і зверхній — втілення чистої іронії.

— Моя люба юна леді, — сказав він. — Ми не беремо пасажирів у цю експедицію.

— Не треба мені цієї поблажливості, де Карабасе, — сказала Дуері. Її голос звучав утомлено. — Гадаю, що можу сама вирішувати, хто з нами піде. Ви працюєте на мене, чи не так? Чи все навпаки? — Журба і виснаження виточили з неї всю терплячість. Де Карабас їй потрібен — вона не могла дозволити собі відвадити його — але тепер їй урвався терпець.

Де Карабас дивився на неї з холодною злістю.

— Він з нами не піде, — різко заявив він. — До того ж він, певно, не протягнув до цього часу.