Розділ «4»

— З усього виходить, що ми успішно перейшли міст, — сказала жінка в шкірі.

Ричардове серце так сильно калатало, що певний час він не міг говорити. Він примусив себе дихати повільніше й заспокоїтися. Вони стояли у великому павільйоні, точнісінько такому, як і з іншого боку мосту. Ба більше, Ричарда охопило дивне відчуття того, що це той самий павільйон, який вони щойно покинули. Але тіні тут були глибші, а перед Ричардовими очима плавали маревні плями, схожі на ті, які викликає спалах фотоапарата.

— Гадаю, — сказав Ричард, затинаючись, — що насправді жодна небезпека нам не загрожувала… То був наче будинок з привидами. Трохи пошуміло в темряві… а решту зробила наша власна уява. Там же насправді не було чого боятися, чи не так?

Жінка подивилася на нього ледь не зі співчуттям; і тут Ричард зрозумів, що ніхто не тримає його руку.

— Анестезіє?

З темряви на горбку мосту долинув тихий шум, схожий на шарудіння чи зітхання. До них зі стукотом прикотилася жменя неоднакових кварцових намистин. Ричард підібрав одну. То були шматочки намиста щуровустки. Його рот розкрився, але з нього не вирвалося ані звуку. Врешті, він віднайшов свій голос.

— Треба. Ми мусимо повернутися. Вона…

Жінка підняла ліхтарик і посвітила через міст. Ричард бачив усе аж на інший бік. Міст був порожній.

— Де вона? — спитав він.

— Її не стало, — глухо сказала жінка. — Темрява взяла її.

— Треба щось зробити, — нетерпляче сказав Ричард.

— Наприклад?

Він знову розкрив рота, але цього разу не знайшов слів, тож знову його закрив. Він перебирав пальцями уламок кварцу й дивився на решту на землі.

— Її не стало, — сказала жінка. — Міст узяв своє. Подякуй, що він не взяв і тебе. А тепер, якщо ти хотів потрапити на ринок, нам сюди. — Вона махнула у бік вузького проходу, що здіймався в темінь угорі, ледь освітлений променем її ліхтарика.

Ричард не поворухнувся. Він наче закляк. Йому не вірилося, що щуровустки не стало — що вона загубилася, чи її викрали, чи заманили, чи… — і ще менше йому вірилося в те, що жінка в шкірі може йти собі далі, ніби нічого надзвичайного не сталося, наче все було абсолютно звичайним. Можливо, Анестезія не загинула…

Він закінчив свою думку. Вона не могла загинути, бо коли так, то це його провина. Вона не просилася з ним іти. Він так міцно стис у долоні кварцову намистину, що руці стало боляче. Він думав про гордість, з якою Анестезія показувала йому намисто, і про те, як сильно він до неї прикипів за ті кілька годин, що її знав.

— Ти йдеш?

Ричард простояв у темряві кілька ударів серця, а тоді обережно поклав кварцову намистину до кишені джинсів. Він попрямував за жінкою, що йшла за кілька кроків попереду. Ступаючи за нею, він усвідомив, що й досі не знає її імені.