Розділ «4»

— Сподіваймося, що записник твого батька дасть нам якісь підказки, — сказав він. — Звідки почнемо шукати? — Дуері знизала плечима. — Ти певна того, що він вів щоденника? — насідав він.

Вона кивнула.

— Він ішов до свого кабінету й обривав зв'язок з кімнатою, поки не закінчував диктувати.

— Тоді з кабінету й почнемо.

— Але я там дивилася. Справді. Я дивилася, коли прибирала тіло… — і вона заплакала тихими, лютими схлипами, які на звук ніби виривали з неї силою.

— Ну годі, годі, — сказав маркіз де Карабас, ніяково плескаючи її по плечу. А тоді додав ще про всяк випадок: — Годі. — Він не дуже вмів утішати людей.

Дивнобарвні очі Дуері наповнилися слізьми.

— Ви можете… дати мені секундочку? Зараз я заспокоюся.

Він кивнув і перейшов на інший бік кімнати. Коли він озирнувся, вона продовжувала стояти там, — геть сама, лиш обрис на тлі білого вестибюля, заповненого картинами кімнат, — і заламувала руки, і здригалася, і плакала, як маленька дівчинка.

Ричард і досі був засмучений через втрату сумки.

Володаря щуровустів це не зворушило. Він нахабно заявив, що пацюк — володар Довгохвіст — нічого не сказав про повернення Ричардових речей. Тільки те, що його треба довести до ринку. Тоді він сказав Анестезії, що горішняка вестиме на ринок вона, і що так, це наказ. І перестати розпускати соплі, й рухатися — теж наказ. Він сказав Ричарду, що коли він, Володар щуровустів, бодай коли ще побачить його, Ричарда, знову, то він, Ричард, опиниться в чималій халепі. Він знову підкреслив, що Ричард гадки не мав, як йому пощастило, і, пропустивши повз вуха Ричардове прохання повернути майно — або принаймні гаманця, — він вивів їх за двері, які одразу ж замкнув.

Ричард і Анестезія йшли в темряві пліч-о-пліч.

Вона несла імпровізованого ліхтаря, зробленого зі свічки, бляшанки, моточка дроту і скляної пляшки з-під лимонаду з широкою шийкою. Ричард дивувався з того, як швидко його очі призвичаїлися до майже цілковитої темряви. Вони йшли якоюсь послідовністю підземних сховищ і льохів. Іноді йому здавалося, що він помічав якийсь рух у дальніх кутках сховищ, але чи то була людина, чи щур, а чи щось геть до них не подібне, воно завжди зникало раніше, ніж вони досягали місця, де щось ворушилося. Коли Ричард спробував забалакати до Анестезії про ті рухи, вона шипма примусила його затихнути.

Він відчув на обличчі холодний протяг. Щуровустка без попередження присіла навпочіпки, поставила на землю свою свічку-ліхтар, і потягла, й засмикала металеві ґратки, вбудовані в стіну. Вони відчинилися раптово, і вона впала на спину. Тоді вона помахала Ричарду, щоб той заходив. Він зігнувся й просунувся крізь дірку в стіні; футом далі підлога закінчилася.

— Перепрошую, — прошепотів Ричард. — Тут якесь провалля.

— Там не високо, — сказала вона йому. — Рушай.

Вона причинила за собою ґратки й стала збентежливо близько до Ричарда.

— Тримай, — сказала вона, передавши йому ручку свого маленького ліхтаря, а сама вчепилася за край і зістрибнула вниз. — От бачиш, — сказала вона. — Не так воно й страшно, правда? — Її обличчя опинилося за кілька футів нижче Ричардових ніг, які він звісив з краю. — Тепер передай мені ліхтаря.

Він опустив його нижче. Їй довелося підстрибувати, щоб його забрати.

— А тепер, — прошепотіла вона, — плигай і сам.