Розділ «Трохи на додачу…»

Вода піднялася йому до колін, і він подумав: «Цього б ніколи не трапилося, якби моє пальто було при мені».

Настав ринковий день після найгіршого тижня в житті маркіза де Карабаса, і справи його начебто й не думали покращуватися. З іншого боку, він вже не був мертвим, а перерізане горло швидко гоїлося. В його глибині навіть з'явилася хрипкість, яка здалася маркізу доволі привабливою. Це були незаперечні переваги.

Але в тому, щоб бути мертвим, або принаймні бути мертвим ще недавно, легко відшукувались такі ж незаперечні недоліки, і серед них найгіршим була втрата пальта.

Від Стічного народу не було жодної користі.

— Ви продали мій труп, — сказав маркіз. — Таке трапляється. Ви також продали мої персональні речі. Я хочу їх повернути й готовий заплатити.

Данникін зі Стічного народу знизав плечима.

— Ми продали їх, — сказав він. — Як і тебе. Не можна забирати продане. Так справи не ведуться.

— Тут ідеться, — сказав маркіз де Карабас, — про моє пальто. Я маю намір зробити все, щоб його повернути.

Данникін знизав плечима.

— Кому ви його продали? — спитав маркіз.

Тунелевик нічого не відповів. Він удав, ніби взагалі не почув питання.

— Я можу дістати вам парфумів, — сказав маркіз, приховуючи роздратування під усією ввічливістю, яку здатен був зібрати. — Прекрасних, чарівливих, духовитих парфумів. Вам же так їх хочеться.

Данникін подивився на маркіза з кам’яним обличчям. Тоді він провів пальцем по горлу. На думку маркіза, такий жест в його бік був верхом безпардонності. Втім, він досяг своєї мети. Маркіз більше ні про що не питав, бо зрозумів, що відповідей тут більше не отримає.

Маркіз пішов до рядів з наїдками. Тієї ночі Плавучий ринок влаштували в галереї Тейт. Наїдки продавали в залі, присвяченій прерафаелітам, і майже всі в ній уже зібралися додому. Яток залишилось небагато — тільки сумноликий чоловік продавав якісь ковбаски та ще, в кутку, під Берн-Джонсовою картиною панянок у тоненькому вбранні, що спускалися сходами, стояли кілька представників Грибного народу, розставивши навколо себе табурети, столики й гриль. Маркіз якось уже куштував ковбаски сумноликого чоловіка, і він мав тверду політику щодо повторення помилок, тож і пішов до ятки Грибного народу.

Грибовиків коло ятки було троє — двоє парубків і одна дівчина. Від них пахло вологістю. Вони носили старі шерстяні пальта з дерев'яними ґудзиками й армійські куртки й так визирали з-під розтріпаного волосся, ніби світло різало їм очі.

— Що продаєте? — спитав він.

— Гриб. Гриб на грінці. Сирий Гриб.

— Зробіть мені грибів на грінці, — сказав він, і одна з грибовиків — худа й бліденька жінка, з кольором обличчя, що нагадувало вчорашню вівсянку — відрізала скибку від гриба-дощовика завбільшки з пеньок дерева. — І дивіться добре його просмажте, — сказав він їй.

— Будь хоробрим. Їж сире, — сказала жінка. — Приєднайся до нас.

— Я вже мав справи з Грибом, — сказав маркіз. — Ми порозумілися.