Розділ «Трохи на додачу…»

— Щоб ти погнав у протилежному напрямку так швидко, як тільки змогли б тебе понести оці паличкуваті ноженята, — сказав власник ніг тикового кольору. Він простягнув хобота, що був довгим і гнучким, звисав до кісточок, а колір мав зеленувато-синій, і перекинув маркіза на спину.

Маркіз почав повільно терти зв’язані руки об бетонну підлогу, а сам сказав:

— Аж ніяк. Якраз навпаки. Слова не можуть описати ту насолоду, яку я відчуваю у вашій товстошкірій присутності. Чи можу я запропонувати вам розв'язати мене, щоб я міг гідно привітати вас, як людина… слона?

— Зважаючи на клопоти, через які я пройшов, щоб наша зустріч відбулася, я так не думаю, — сказав його опонент. Він мав зеленувато-сіру слонячу голову. Його бивні були гострі й замурзані на кінчиках чимось червонувато-коричневим.

— Знаєш, дізнавшись про те, що ти зробив, я присягнувся зробити так, щоб ти волав і благав милості. А ще я присягнувся відмовити тобі в пощаді, коли ти благатимеш про неї.

— Ви могли б, натомість, сказати «так», — сказав маркіз.

— Не міг би. Ти знехтував мою гостинність, — сказав Слон. — Я нічого не забуваю.

Коли маркіз і світ були значно молодші, маркізу доручили принести Вікторії щоденника Слона. Слон правив своєю землею пихато, а іноді й жорстоко, без жодної ніжності чи доброї волі, і маркіз подумав, що Слон дурний. Він навіть вважав, що Слон нізащо не зможе правильно визначити його, маркізову, роль у зникненні щоденника. Однак то було дуже давно, коли маркіз ще був молодий і нерозумний.

— Отак витрачати роки, щоб навчити провідницю, яка мене зрадить, у сліпій надії, що одного дня я прийду і найму її, — сказав маркіз. — Чи це не занадто непропорційна реакція?

— Для тих, хто мене знає — ні, — сказав Слон. — Для тих, хто мене знає, це дуже м’яко. Я ще багато чого зробив і крім цього.

Маркіз спробував сісти. Слон знову штовхнув його на підлогу босою ногою.

— Благай милості, — сказав Слон.

Якраз це було легко.

— Милості! — сказав маркіз. — Благаю! Молю! Обдаруйте мене своєю милістю — найкращим із подарунків. Як вам личитиме, о могутній Слоне, о володарю цього краю, взяти та й виявити милість до того, хто не гідний навіть витирати пил з пальців на ваших дивовижних ногах…

— А ти знав, — спитав Слон, — що все, що ти кажеш, звучить саркастично?

— Не знав. Перепрошую. Мої слова щирі всі до останнього.

— Покричи, — сказав Слон.

Маркіз де Карабас кричав дуже голосно і дуже довго. Коли тобі нещодавно перерізали горло, то кричати боляче, але він усе одно репетував настільки жалібно і відчайдушно, наскільки це було можливо.

— Ти навіть верещиш саркастично, — сказав Слон.

Зі стіни виступала чимала чавунна труба. Колесо на тій трубі дозволяло відкривати чи закривати потік того, що тією трубою подавалося. Слон наліг на нього могутніми руками, і з труби витекла цівка темної муті, вслід за якою захлюпотіла вода.