Розділ «Трохи на додачу…»

— Десь за чотириста років звідси, — сказав він. — Спідній Лондон.

Містер Вандемар переварював це разом зі шматками цуценяти. Згодом він спитав:

— Убивати будемо?

— О так, — сказав містер Круп. — Гадаю, що можу впевнено це гарантувати.

Подяки

Я дякую всім, хто читав цю книжку в ранніх і чорнових версіях, за їхні внески, пропозиції й відгуки — особливо Стіву Брасту, Дейву Ленґфорду, Джину Вульфу, Сінді Волл, Емі Горстинг, Лорейн Ґарленд і Келлі Бікман; також Даґу Янгу й Шейлі Ейблмен з «BBC Books» за їхню допомогу і внесок, і Дженніфер Терпілі й Лу Ароніці з «Avon Books». Також хочу подякувати всім тим, хто приходив мені на допомогу щоразу, коли шматки цього роману розпадалися на складові електрони, а ще «Norton Utilities».

Крім того, я хотів би подякувати Піту Еткінсові за допомогу в складанні докупи цієї фінальної версії тексту.

Ніл Ґейман

Як маркіз повернув собі пальто

Я почав писати це оповідання у 2002 році, але майже одразу закинув його. Увесь час збирався до нього повернутися, та так і не зібрався.

У 2013 році радіо «ВВС 4» транслювало адаптацію «Небудь-де». Робив ту адаптацію Дірк Меґс, а ролі озвучували Джеймс МакЕвой, Наталі Дормер і Бенедикт Камбербетч. Мені прислали її, щоб і я міг послухати.

«Це прекрасно, — подумав я. — Якби ж його було більше».

Тож я дописав оповідання про маркіза і його пальто. Дія відбувається невдовзі по тому, як маркіз втрачає пальто і життя у щойно прочитаній вами книжці.

Повернутися й нарешті знову зустрітися з персонажами, яких я вперше надумав більш як двадцять років тому, було приємно. Комусь може здатися, що це вгамувало мою сверблячку повернутися до Спіднього Лондона. Так і є, трошечки.

Та невдовзі настане пора для набагато довшої подорожі туди.

Воно було прекрасне. Воно було видатне. Воно було унікальне. Воно стало причиною того, що маркіз де Карабас стояв прикутий до стовпа посеред круглої кімнати глибоко-глибоко під землею, в якій повільно зростав рівень води. Воно мало тридцять кишень, сім з яких були на видноті, дев'ятнадцять ховалися від сторонніх очей, а знайти ще чотири було майже неможливо — часом навіть для самого маркіза.

Одного разу (ми ще повернемося до стовпа, кімнати й рівня води в ній) він отримав збільшувальне скло від самої Вікторії — хоча слово «отримав» може бути розцінене як невдале, хоч і виправдане перебільшення. То було чарівне творіння майстерних рук: оздоблене, позолочене, з ланцюжком, крихітними херувимчиками й горгулями, а лінза мала незвичну властивість робити прозорим те, на що крізь неї дивилися. Маркіз не знав, звідки в свою чергу отримала скло Вікторія, перш ніж він поцупив його в неї, щоб надолужити за платню, яка, на його думку, виявилася не зовсім такою, про яку вони домовлялися — врешті-решт, є тільки один Слон, і здобути його щоденника було нелегко, як і втекти від того Слона і його Замку, після того, як щоденника було отримано. Маркіз опустив збільшувальне скло Вікторії до однієї з чотирьох кишень, яких у пальті практично не було, і з того часу не міг його знайти.

На додачу до незвичайних кишень, пальто також мало чарівні рукави, імпозантного коміра і розріз іззаду. Воно було пошите з якоїсь шкіри, мало колір мокрого асфальту опівночі, а ще — і це найважливіше з усього названого — воно мало стиль.

Дехто може сказати, що одяг створює людину, і здебільшого це не так. Однак буде правдиво сказати, що коли хлопець, який пізніше став маркізом, уперше вдягнув на себе це пальто і глянув у свічадо, він вирівняв спину і змінив поставу, бо, побачивши своє віддзеркалення, зрозумів, що людина в такому пальті не може бути простим пацаном, звичайним кишеньковим крадієм чи збирачем послуг. Хлопчина в пальті, яке тоді ще було на нього завелике, усміхнувся до свого віддзеркалення і згадав ілюстрацію з колись баченої книжки, на якій кіт мельника стояв на задніх лапах. Такий безтурботний кіт у чудовому пальті й великих показних чоботах. Тоді хлопець і дав собі ім'я.

Він знав, що таке пальто може носити тільки маркіз де Карабас. Ані тоді, ані пізніше він не був певен, куди в слові «Карабас» ставиться наголос. Іноді він вимовляв його так, а іноді — інакше.