Розділ «Трохи на додачу…»

— Що особливого в правильних провідниках, то це те, що нас пов'язують. Щоб люди знали, що ти не заведеш їх куди вони не хотіли.

Маркіз лиш буркнув. Він саме роздумував, що сказати пастухам коло торгових воріт, вишукуючи обхідні маршрути у ймовірному й вірогідному. Він не мав при собі нічого, що могло зацікавити пастухів — ось де була проблема.

— Заведеш когось не туди, і ніколи більше не працюватимеш провідником, — весело провадила Нібс. — Тому нас і пов'язують.

— Знаю, — сказав маркіз. «Яка дратівлива провідниця», — подумав він. Дві голови краще за одну тільки тоді, коли інша голова не розкриває рота й не починає розповідати те, що йому й без того відомо.

— Мене пов'язали, — сказала вона, — на вулиці, де росли в'язи. — Вона постукала пальцем по тоненькому ланцюжку, що висів у неї на зап'ястку.

— Щось перевізника не видно, — сказав маркіз.

— Він скоро з'явиться. Дивися в он той бік і погукай йому, як побачиш. А я дивитимусь он туди. Хтось із нас точно його побачить.

І вони почали виглядати човняра на темних водах озера. Нібс знову завела розмову.

— Перш ніж я стала провідницею, мене готували до цього, коли я була малою. Казали, що тільки так можна вдовольнити честь.

Маркіз розвернув до неї обличчя. Вона тримала свічку перед собою, на рівні очей. «Усе якось неправильно», — подумав маркіз, і усвідомив, що мав слухати її від самого початку. Все було не так. Він сказав:

— Хто тебе готував, Нібс? Звідки ти родом?

— З місця, де тобі більше не раді, — сказала дівчина. — Я народилася, виросла і присягла на вірність Слонові й Замку.

Тоді щось ударило його ззаду по голові, наче молотком, і коли він валився на землю, в темряві його свідомості пульсувала блискавка.

Маркіз де Карабас не міг поворушити руками. Він зрозумів, що вони зв’язані за спиною. Він лежав на боці.

Якийсь час він лежав непритомний. Якщо ті, хто це зробив, думали, що він і досі непритомний, то він не мав наміру виводити їх з цієї омани. Він дав очам розплющитися на найтоншу щілину, щоб глянути на світ навколо.

Низький розкотистий голос сказав:

— Ох, не дуркуй, де Карабасе. Я не вірю, що ти й досі не при тямі. У мене великі вуха. Я чую, як б’ється твоє серце. Розплющ очі як слід, кунице. Зустрінь мене як чоловік.

Маркіз упізнав голос і сподівався, що насправді помилився. Він розплющив очі. І побачив ноги, людські ноги з босими ступнями. Пальці на них були товсті й притиснуті один до одного. Ноги й ступні були кольору тикового дерева. Він упізнав ці ноги. Він не помилився.

Його думки розщепилися: невелика частина свідомості вичитувала йому за неуважність і нерозважливість. Заради Храму й Арки, Нібс же сказала йому, але він просто не дослухався. Але хоч він і сердився на себе за дурість, решта свідомості взяла контроль у свої руки, вигнала на обличчя усмішку і сказала:

— О, яка честь. Але хіба треба було вдаватися аж до такого, щоб влаштувати зустріч? Далебі, одного натяку на те, що ваша вагомість має бодай найменше бажання побачити мене, вистачило б…