Розділ «20»

— Якщо не впіймаємо таксі, можна спробувати сісти на нічний автобус.

— Ага, — сказав Ричард. — Чудово. Круто.

Ґеррі скорчив гримасу.

— Ти мене турбуєш.

— Пробач.

Вони йшли по Віндміл-стріт у бік Пікаділлі. Ричард глибоко запхнув руки до кишень. Якусь мить він виглядав збентеженим, а тоді витяг доволі пожмакане чорне вороняче перо з червоною ниткою, обмотаною навколо стрижня.

— Що це? — спитав Ґеррі.

— Це… — він замовк. — Просто перо. Твоя правда. Дурня якась. — Він впустив перо у водостічну канаву при тротуарі й більше на нього не дивився.

Ґеррі повагався, а тоді сказав, обережно добираючи слова:

— Ти не думав до когось звернутися?

— Звернутися? Слухай, я не божевільний, Ґеррі.

— Ти в цьому впевнений?

До них наближалося таксі з увімкненим жовтим вогником.

— Ні, — чесно відповів Ричард. — Онде таксі. Бери ти, я візьму наступне.

— Дякую, — Ґеррі помахав таксі й заліз на заднє сидіння, перш ніж сказати водієві, що їхати треба до Беттерсі. Він опустив вікно, і коли таксі вже рушало, сказав:

— Ричарде — це дійсність. Звикай до неї. Крім неї нічого нема. Побачимося в понеділок.

Ричард помахав йому й подивився услід машині. Тоді він розвернувся й повільно пішов геть від вогнів Пікаділлі, назад у бік Брюер-стріт. Перо зникло з канави. Ричард зупинився коло літньої жінки, що заснула у дверях крамниці. Вона вкрилася старою подертою ковдрою, а її нечисленні пожитки — дві заповнені мотлохом картонні коробки й брудна, колись біла парасолька — лежали коло неї, зв'язані шворкою, а шворка була прив'язана до її зап'ястя, щоб ніхто не вкрав їх, поки вона спатиме. На голові в неї лежав вовняний капелюх непевного кольору.

Він витягнув гаманця, дістав десятифунтову купюру, склав і нахилився, щоб покласти її жінці в руку. Вона розплющила очі, а тоді поблимала на гроші старечими очима.

— Що це? — заспано спитала вона, невдоволена раптовим пробудженням.

— Залиште собі, — сказав Ричард.