Розділ «20»

Нова квартира була значно краща за попередню. В ній було більше вікон, був балкон, простора зала і повноцінна гостьова спальня. Ричард невдоволено нею походив. Чоловік-без-верблюжого-пальта, хоч і з величезною неохотою, але розпорядився завезти до квартири ліжко, диван, кілька стільців і телевізор.

Ричард поклав ножа Мисливиці на поличку над каміном.

Він купив у індійському ресторані через дорогу карі з собою, сів на килим у новій квартирі, почав їсти й замислився, чи й справді колись пізно вночі їв карі на вуличному ринку, розгорнутому на палубі бойового корабля, пришвартованого коло Тауерського мосту. Задумавшись над цим, він вирішив, що в це важко повірити.

Хтось подзвонив у двері. Ричард підвівся й відчинив.

— Ми знайшли чимало з ваших речей, містере Мейг’ю, — сказав чоловік, що знову вдягнув верблюже пальто. — Виявилося, що їх відвезли на склад. Гаразд, заносьте, хлопці.

Пара дужих чоловіків занесла всередину кілька великих дерев'яних ящиків, наповнених Ричардовим майном, і поставила їх на килим посеред вітальні.

— Дякую, — сказав Ричард. Він потягнувся до першої коробки, розгорнув перший-ліпший запакований у папір предмет, і побачив, що то обрамлена фотографія Джесики. Він подивився на неї хвилинку, а тоді знову поклав до ящика. Він відшукав ящик з одягом, витягнув його і розклав по полицях у спальні, але решта коробок так і залишилися стояти посеред вітальні недоторканими. Минали дні, і він почувався дедалі більш винним у тому, що не розбирає своїх речей. Але він їх не розбирав.

Він сидів за столом у своєму кабінеті й виглядав у вікно, коли жужкнув інтерком.

— Ричарде? — сказала Сильвія. — Кердир за двадцять хвилин збирає нараду в своєму кабінеті, щоб обговорити звіт по Вандзворту.

— Я прийду, — сказав він. А тоді, через те, що робити в наступні десять хвилин йому не було чого, Ричрард узяв помаранчевого троля й почав ним залякувати трохи меншого зеленочубого троля. — Я — найславетніший воїн Спіднього Лондона. Приготуйся до смерті, — сказав він небезпечним тролячим голосом, махаючи помаранчевим тролем. Тоді він узяв зеленочубого троля і сказав трохи тоншим тролячим голосом: — Невже? Але спершу ти мусиш випити чашечку чаю…

Хтось постукав у двері, і Ричард присоромлено сховав тролів.

— Заходьте.

Двері відчинилися, в них з’явилася Джесика й стала на порозі. Здавалося, що вона нервує. Він геть забув, яка вона прекрасна.

— Привіт, Ричарде, — сказала вона.

— Привіт, Джесі, — сказав Ричард, а тоді виправився: — Пробач — Джесико.

Вона усміхнулася й відкинула волосся назад.

— «Джесі» — теж непогано, — сказала вона, і з її вигляду майже можна було повірити, що це так. — Джесика — Джесі. Мене бозна-скільки так не називали. Я за цим дуже сумую.

— Отож, — сказав Ричард, — що привело, чим завдячую, гм, і все таке?

— Хотіла побачити тебе та й годі.

Він не знав, що тут потрібно сказати.