Розділ «20»

Через кілька днів після зустрічі з Джесикою, під час вечірньої суєти в метро йому здалося, що він побачив на іншому кінці вагона Ламію, що стояла до нього спиною, з темним волоссям, укладеним у високу зачіску, і в довгій чорній сукні. Серце почало калатати в його грудях. Він проштовхався через увесь людний вагон. Коли він підійшов ближче, потяг під'їхав до станції, двері зашипіли й відчинилися, і вона вийшла. Але то була не Ламія. Просто ще одна лондонська готична дівчина, що їде розважитися увечері до міста, розчаровано усвідомив він.

Одного суботнього полудня він побачив великого бурого пацюка, що сидів на пластикових смітниках позаду будинку «Ньютон Меншнс», чистив вуса й виглядав так, ніби володів усім світом. Коли Ричард наблизився до нього, він зіскочив на хідник і зачаївся в тіні під смітниками, дивлячись на нього обачними чорними намистинками очей.

Ричард схилився до нього.

— Привіт, — обережно сказав він. — Ми знайомі? — Ричард не помітив жодного руху, який можна було б вважати відповіддю, але щур не втік. — Мене звати Ричард Мейг'ю, — тихенько продовжував він. — Знаєш, я не щуровуст, але, гм, я знав кількох пацюків, тобто, зустрічав кількох, і я подумав, чи не знаєш ти леді Дуері…

Він почув, як позаду чийсь черевик шкрябнув асфальт, розвернувся і побачив Б'юкененів, що зацікавлено на нього дивилися.

— Ви… щось загубили? — спитала місіс Б'юкенен.

Ричард почув, але пропустив повз вуха хрипкий шепіт її чоловіка: «Клепку він загубив».

— Ні, — правдиво відповів він. — Я просто вітався тут із…

Пацюк кинувся навтьоки.

— То що, пацюк? — гаркнув Джордж Б'юкенен. — Я поскаржуся в районну раду. Це неподобство. З іншого боку, це так характерно для Лондона.

Так, подумав Ричард. Саме так. Справді.

Ричардове майно й далі стояло нерозібраним у дерев'яних ящиках посеред вітальні.

Він ще не вмикав телевізора. Він приходив додому ввечері, їв, а тоді стояв перед вікном і дивився на Лондон: на машини, на дахи, на ліхтарі, на те, як осінній присмерк перетворюється на ніч, як спалахують по всьому місту вогні. Стоячи сам у темній квартирі, він дивився за вікно, поки вогні міста не починали згасати. Нарешті він знехотя роздягався, залазив до ліжка й засинав.

Однієї п'ятниці до його кабінету зайшла Сильвія. Він саме розрізав конверти своїм ножем — ножем Мисливиці.

— Ричарде? — сказала вона. — Я тут подумала. Ти цими днями не дуже кудись виходиш? — Він похитав головою. — Знаєш, ми збираємося вибратися кудись сьогодні. Не хочеш скласти компанію?

— Гм, аякже, — сказав він. — Так, буду радий.

Він не був радий ані хвилини.

Їх було восьмеро: Сильвія, її кавалер, що мав якийсь стосунок до ретроавтомобілів, Ґеррі з відділу корпоративних клієнтів, що нещодавно розійшовся зі своєю дівчиною через, як він наполягав, незначне непорозуміння (він гадав, що вона виявить більше зрілості, коли довідається, що він спав з її найкращою подругою, але вийшло інакше), ще кілька з усіх боків приємних людей і друзів приємних людей, і новенька дівчина з комп’ютерної підтримки.

Спочатку вони подивилися кіно на велетенському екрані «Одеона» на Лестерській площі. В кінці переміг хороший хлопець, пройшовши перед тим крізь чималу кількість вибухів і летючих предметів. Сильвія вирішила, що Ричард має сидіти поруч із дівчиною з комп’ютерної підтримки, бо, як вона пояснила, дівчина в компанії новенька, тож мало кого знає.

Вони пішли по Олд-Кромптон-стріт, пройшли краєм Сохо, де зі взаємною вигодою живуть одне поруч з одним мішура й шик, і повечеряли в ресторанчику «Ла Ріш», де вгамували жагу до кускуса й десятка тарілок чудових смаковинок екзотичної кухні, що вкрили їхній столик і навіть перекинулися на сусідній, за яким ніхто не сидів, а тоді пішли до невеликого паба на Бервік-стріт, що подобався Сильвії, замовили кілька напоїв і сіли балакати.