Розділ «20»

Вона розгорнула купюру, а тоді запхала собі в рукав.

— Чого хочеш? — підозріливо спитала вона Ричарда.

— Нічого, — сказав Ричард. — Мені справді нічого не треба. Зовсім. — А тоді він усвідомив, наскільки це правдиво і наскільки жахливою стала для нього ця відсутність потреб.

— У вас було таке, що ви отримували все, чого хотілося? А тоді усвідомлювали, що прагнули зовсім не цього?

— Не можу так сказати, — мовила вона, вибираючи сон з куточків очей.

— Я думав, що хочу цього, — сказав Ричард. — Думав, що хочу приємного, звичайного життя. Тобто, може, я і збожеволів. Може й так — хтозна. Але якщо оце і все, то я не хочу здорового глузду. Розумієте? — Вона похитала головою. Він заліз рукою до кишені. — Бачите оце? — сказав він і підняв ножа. — Мені його дала Мисливиця перед смертю, — сказав він їй.

— Не кривдь мене, — сказала старенька. — Я нічо такого не зробила.

Він почув у власному голосі дивну напругу.

— Я витер кров з леза. Мисливець дбає про свою зброю. Граф посвятив мене ним у лицарі. Він дав мені свободу Долішнього.

— Я нічо про це не знаю, — сказала вона. — Будь ласка. Заховай його. Будь хорошим парубком.

Ричард зважив ножа в руці, а тоді кинувся до цегляної стіни коло дверей, під якими спала жінка. Він різонув тричі — раз горизонтально і два вертикально.

— Що ти робиш? — обережно спитала жінка.

— Двері, — сказав він їй.

Вона чмихнула.

— Краще заховай. Якщо поліція побачить, тебе загребуть за недозволену зброю.

Ричард глянув на обрис дверей, який нашкрябав на стіні. Він поклав ножа до кишені й почав гупати в стіну кулаками.

— Агов! Там хтось є? Ви мене чуєте? Це я — Ричард. Дуері? Хто-небудь? — він збив руки, але продовжував гатити й молотити об цегляну кладку.

А тоді шаленство залишило його, і він спинився.

— Пробачте, — сказав він старій.

Відповіді не було. Вона або знову заснула, або, що більш вірогідно, вдала, що заснула. З-під дверей крамниці долинало справжнє або вдаване пристаркувате підхропування. Ричард сів на хідник і задумався, як узагалі можливо спаскудити життя так, як він спаскудив своє. Тоді він знову глянув на двері, які нашкрябав на стіні.