Розділ «19»

Він легенько стиснув її руку своєю.

— Знаєш, — сказав він, — я теж наче звик до того, що ти поруч. Але я не належу цьому світові. В моєму Лондоні… найбільша небезпека, на яку можна наразитися — це переходити дорогу, не помітивши таксі, що кудись поспішає. Ти мені теж подобаєшся. Страшенно. Але мені треба повертатися додому.

Вона глянула на нього своїми дивнобарвними зеленими й синіми, й полум'яними очима.

— Тоді ми більше ніколи не побачимося, — сказала вона.

— Виходить, що так.

— Дякую тобі за все, що ти зробив, — урочисто сказала вона. А тоді кинулася до нього з обіймами й притисла достатньо міцно, щоб заболіли синці на грудях, і він теж її обійняв не менш сильно, від чого й решта синців почала скаржитися й нарікати, але він не зважав.

— Ну, — нарешті сказав він. — Було дуже приємно з тобою знатися.

Вона часто-часто кліпала очима. Він подумав, чи не скаже вона знову, що їй щось утрапило в око. Натомість вона сказала:

— Ти готовий?

Він кивнув.

— Ключа маєш?

Він поставив сумку на землю й поліз до задньої кишені здоровою рукою. Витягши ключа, він віддав його їй. Вона тримала його перед собою, ніби вставляла в уявні двері.

— Гаразд, — сказала вона. — Тепер іди. Не озирайся.

Він пішов униз невисоким пагорбом, залишаючи сині води Темзи позаду. Повз нього промайнув сірий мартин. Біля підніжжя схилу він озирнувся. Вона стояла на вершині, осяяна ранковим сонцем. Її щоки блищали. Жовтогаряче проміння яскрило на ключі.

Дуері повернула його одним рішучим рухом.

Світло згасло, і Ричардову голову заповнило ревіння, схоже на оскаженіле гарчання тисячі розлючених звірів.