Розділ «19»

Ричард зійшов не на станції метро. Це місце було над землею. Воно трохи нагадувало Ричардові вокзал Сент-Пенкрес — було в його архітектурі щось таке ж переросле й удавано-готичне — але була і якась неправильність, що якимось чином позначала це місце як частину Спіднього Лондона. Світло було якесь дивне й брудно-сіре, яке буває тільки перед самим світанком або зразу після заходу, в час, коли світ поринає у присмерк, і судити про колір і відстань стає неможливо.

На дерев'яній лавці сидів і дивився на нього якийсь чоловік. Ричард обережно наблизився до нього, неспроможний побачити у сутінках, хто то такий, і чи зустрічалися вони раніше. Ричард і досі тримав ножа Мисливиці — свого ножа — і тепер для певності стис його руків'я міцніше. Коли Ричард наблизився, чоловік підвів голову й скочив на ноги. Він смикнув себе за чуба — раніше Ричард бачив таке тільки в екранізаціях класичних книжок. Він виглядав комічно й неприємно водночас. Ричард упізнав у ньому Володаря щуровустів.

— Ну-ну. Так-так, — збуджено сказав щуровуст, почавши з середини речення. — Просто щоб ти знав, та дівчина, Анестезія… Ніхто не тримає зла. Щури й досі тобі друзі. І щуровусти. Прийдеш до нас — ми зустрінемо тебе як годиться.

— Дякую, — сказав Ричард. «Нехай на ринок його веде Анестезія, — подумав він. — Її не шкода».

Володар щуровустів потягнувся до лавки й вручив Ричарду чорну вінилову спортивну сумку з застібкою. Вона здалася Ричарду дуже знайомою.

— Усе там. Геть усе. Зазирни.

Ричард розкрив сумку. Там лежали всі його пожитки, включно з гаманцем, що лежав на охайно складених джинсах. Він застебнув сумку, закинув її на плече й пішов геть від того чоловіка, не подякувавши й не обернувшись.

Ричард вийшов з вокзалу й спустився сірими сходами.

Скрізь було тихо. Скрізь порожньо. Сухе осіннє листя ганяло вітром по відкритому майданчику й закручувало в жовто-вохряно-коричневий вихор, утворюючи несподівану пляму приглушеного кольору в сіруватому світлі. Ричард перетнув майданчик і спустився сходами до якогось переходу. У півтемряві щось затріпотіло, і Ричард обережно розвернувся. В коридорі позаду нього їх було півдюжини, і вони сунули до нього майже нечутно, лиш легенько шелестів оксамит та дзенькали срібні прикраси. Листя шаруділо набагато гучніше за цих блідавих жінок. Вони дивилися на нього голодними очима.

Тоді він злякався. Так, ніж був при ньому, але він умів битися не краще, ніж перестрибувати Темзу. Він сподівався, що коли вони нападуть, він зможе з його допомогою принаймні відлякати їх. До нього долинув запах жимолості, конвалії й мускусу.

Ламія вийшла наперед групи Оксамитових й виступила на крок. Ричард нервово підняв ножа, пригадавши мерзлу пристрасть її обіймів, таких приємних і таких холодних. Вона всміхнулася до нього й приязно схилила голову. Тоді вона поцілувала свої пальці й подула на них у бік Ричарда.

Він здригнувся. Щось затріпотіло в темряві переходу, і коли Ричард глянув знову, то не побачив нічого, крім тіні.

Подолавши перехід, Ричард вийшов нагору кількома сходами й опинився на вершині невисокого, порослого травою пагорба. Сходило сонце, і Ричард побачив навколо заміську місцевість — майже безлистий дуб, ясен і кілька буків, які легко впізнати за формою стовбурів. Широка й чиста річка поволі звивалася зеленою місциною. Озирнувшись, Ричард побачив, що стоїть на якомусь острівці — тут дві маленькі річки впадали в більшу, відрізаючи його невисокий пагорб від берегів. І тоді він зрозумів, хоч і не знати як, але з цілковитою певністю, що й досі був у Лондоні, але в Лондоні, яким той був, мабуть, три тисячі років тому або й більше, ще до того, як був закладений перший камінь першого людського житла.

Він розстебнув сумку, поклав ножа поруч із гаманцем, а тоді знову застебнув її. Небо яснішало, але світло було дивним. Воно було наче молодшим, ніж те сонячне проміння, до якого звик Ричард — і, мабуть, чистішим. Жовтогаряче сонце піднімалося на сході, де колись будуть портові райони, і Ричард стежив, як світає в лісах і на болотах, в яких він бачив Гринвіч і Кент, і над морем.

— Привіт, — сказала Дуері. Він не бачив, як вона підійшла. Під зашкрябаною коричневою шкіряною курткою на ній був інший одяг, та однак він був подертий, залатаний і лежав багатьма шарами тафти, мережива, шовку й парчі. Її коротке руде волосся блищало в світанковому світлі, мов начищена мідь.

— Привіт, — відповів Ричард. Вона стала коло нього й уплела свої маленькі пальці в пальці його правої руки, в якій він тримав свою спортивну сумку.

— Де це ми? — спитав він.

— На величному й жахливому острові Вестмінстер.

Прозвучало так, ніби вона звідкись процитувала цей рядок, але Ричард точно не чув такої фрази раніше. Вони пішли високою травою, мокрою й побілілою від талої паморозі. Їхні ноги залишали в траві позаду темні сліди, показуючи, звідки вони прийшли.

— Слухай, — сказала Дуері. — Тепер, коли ангела не стало, в Спідньому Лондоні треба багато чого привести до ладу. І крім мене робити це нема кому. Мій батько хотів об єднати Спідній Лондон гадаю, що мені варто закінчити його справу. — Вони віддалялися від Темзи на північ, тримаючись за руки. Білі мартини кружляли й кричали в небі над ними. — Ричарде, ти чув, що сказав Ізлінтон про те, що про всяк випадок десь тримає мою сестру живою. Можливо, я не єдина з нашої родини, хто вижив. І ти врятував мені життя. Не один раз. — Вона замовкла, а тоді похапцем випалила: — І ти був мені дуже хорошим другом, Ричарде. І я наче звикла до того, що ти поруч. Будь ласка, не йди.