Розділ «19»

— Ви всі вкрай недалекі люди, — тактовно сказав він, — і нічогісінько не знаєте. — Він підняв срібного ключа вгору. Той блиснув у світлі каміна. — Ричард пройшов Випробування Ключа. Він — його володар, поки не поверне його нам на зберігання. Ключ має силу.

— Це ключ до раю… — сказав Ричард, не дуже впевнений, куди хилить чи що хоче сказати Абат.

Голос старого звучав сильно й мелодійно.

— Цей ключ — ключ до всієї дійсності. Якщо Ричард хоче повернутися до Горішнього Лондона, ключ проведе його до Горішнього Лондона.

— Отак просто? — спитав Ричард. Старий кивнув сліпою головою в тіні каптура. — То коли це можна зробити?

— Щойно ти будеш готовий, — сказав Абат.

Браття випрали й залатали його одяг, а тоді повернули йому. Брат Сажус провів його абатством до дзвіниці, вгору запаморочливою послідовністю драбин і сходів. У стелі найвищої кімнати була важка дерев'яна ляда. Брат Сажус відімкнув її, і вони двоє вилізли вгору й опинилися в густо затягнутому павутинням вузькому тунелі, з однієї стіни котрого стирчали металеві скоби. Вони полізли скобами вгору і дерлися ними чи не кілька тисяч футів, поки не вибралися на запилюжену платформу метро.

— було написано на старих знаках на стіні. Брат Сажус побажав Ричардові всього найкращого й сказав чекати, поки його не підберуть, а тоді поліз стіною донизу і зник.

Ричард просидів на платформі двадцять хвилин. Він розмірковував над тим, що ж це за станція така — вона не здавалася ані покинутою, як «Британський музей», ані справжньою, як «Чорні браття». Натомість, це була станція-привид, уявне місце, забуте й загадкове. Він подумав ще, чому маркіз із ним не попрощався. Коли Ричард спитав про це Дуері, вона сказала, що не знає, але, можливо, прощання — це ще одна річ, разом із втішанням, на яких маркіз не дуже знається. А тоді вона сказала, що щось утрапило їй в око, дала йому папірця з указівками й вийшла.

Щось біле майоріло в темряві тунелю. То була носова хустинка на палиці.

— Агов? — погукав Ричард.

З мороку виступила обліплена пір’ям округла фігура Старого Бейлі, що виглядав напруженим і збентеженим. Він махав Ричардовою хусткою й пітнів.

— Це мій прапорець, — сказав він, вказуючи на хустинку.

— Я радий, що вона вам згодилася.

Старий Бейлі натужно всміхнувся.

— Так. Хотів оце сказати. Я тобі дещо приніс. Ось, — він запхнув руку до кишені пальта й витяг довге чорне перо з синьо-зеленим переливом і намотаною на стрижень червоною ниткою.

— Гм, дякую, — сказав Ричард, не дуже знаючи, що з ним робити.

— Це перо, — пояснив Старий Бейлі. — Дуже хороше. Пам'ятка. Сувенір. На згадку. І це безкоштовно. Подарунок. Від мене. Така наче подяка.

— Так, гаразд. Дуже приємно.

Ричард поклав його до кишені. З тунелю подуло теплим вітром.