Розділ «11»

Брат Сажус додав до чаю трохи молока й передав чашку з блюдечком Ричардові.

— Він отруєний? — спитав він.

Здавалось, що Абат майже образився.

— Сили небесні, та ні ж бо.

Ричард сьорбнув чаю, що на смак був більш-менш схожий на будь-який інший випитий ним чай.

— Але це частина випробування?

Брат Сажус узяв Абатові долоні й поклав до них чашку чаю.

— Якщо можна так висловитися, — сказав Абат. — Ми завжди наливаємо претендентам чашку чаю, перш ніж вони почнуть. Це частина випробування для нас. Не для тебе. — Він відпив чаю, і блаженна усмішка розійшлася його старечим обличчям. — Доволі непоганий чай, як на обставини.

Ричард поставив свою чашку, майже не торкнувшись напою.

— Ви не заперечуватимете, — спитав він, — якщо ми зразу перейдемо до випробування?

— Аж ніяк, — сказав Абат. — Аж ніяк. — Він підвівся, і втрьох вони пішли до дверей у дальній частині кімнати.

— А є щось… — Ричард замовк, намагаючись вирішити, про що хоче спитати. Тоді він продовжив: — Ви можете розказати мені щось про це випробування?

Абат похитав головою. Розповідати йому було нічого: він просто підводив претендентів до дверей, а тоді чекав у коридорі годину чи дві, після чого заходив знову й прибирав залишки претендента з келії, і ховав їх у котромусь склепі. А іноді, що було значно гірше, вони не були мертві, хоч ніхто б і не назвав їх живими, і тоді Чорні браття піклувалися про них, як могли.

— Гаразд, — сказав Ричард. Він непереконливо усміхнувся і додав: — Що ж, веди, Макдуфе.

Брат Сажус наліг на засуви на дверях. Вони відсунулися, грюкнувши, як подвійний постріл. Він потягнув двері на себе. Ричард пройшов крізь них. Брат Сажус зачинив двері за ним і повернув засуви на місце. Він повів Абата до його стільця й знову вклав чашку в долоні старого. Абат пив чай мовчки, а тоді сказав зі щирим жалем у голосі:

— Взагалі, у Шекспіра було сказано «Вдар, Макдуфе!». Але мені не стало духу виправляти. Він видався мені таким приємним юнаком.