Розділ «11»

Дуері знову глянула на того чоловіка. Він поклав руки на плечі обом близнюкам, і тепер вів їх до виходу; а коли виходив, то дивно подивився просто на неї й неймовірно широко усміхнувся, а тоді ще підморгнув.

Ченці, що оточили їх, стояли в тумані темними привидами. Дуері подала голос.

— Перепрошую, брате, — гукнула вона до брата Соболя. — Але як щодо нашого друга, який пішов по ключ? Що станеться з нами, якщо він не впорається?

Він ступив до них, повагався, а тоді сказав:

— Ми виведемо вас звідси й відпустимо.

— А що буде з Ричардом? — спитала вона й побачила, як він сумно хитає головою під каптуром. — Треба було привести маркіза, — сказала Дуері й подумала, де маркіз міг бути зараз і що міг робити.

Маркіз висів розіп’ятий на великій Х-подібній дерев’яній конструкції, яку містер Вандемар збив з кількох старих піддонів, уламків стільця, дерев’яної хвіртки й чогось схожого на колесо воза. Він також використав більшу частину іржавих цвяхів з великої коробки. Містер Круп наглядав за процесом і підкидав слушних зауважень у перервах між походами шпиталем у пошуках корисного приладдя. Наразі містер Вандемар стояв на драбині, тягаючи всю конструкцію з маркізом на ній туди й сюди.

— Трохи вище, — гукав містер Круп, що стояв на землі. — Трохи лівіше. Так. Згодиться. Дуже добре.

Вони вже дуже давно нікого не розпинали.

Руки й ноги маркіза де Карабаса були широко розведені хрестом. Іржаві цвяхи проходили крізь долоні й ступні. Він також був прив’язаний в поясі мотузкою. Зараз він був непритомний. Уся конструкція висіла в повітрі на кількох мотузках у кімнаті, що колись була кафетерієм для шпитального персоналу. Внизу, на землі, містер Круп сортував чималий насип гострих предметів, від бритв і кухонних ножів до покинутих скальпелів з ланцетами й численних цікавинок, які містер Вандемар знайшов у колишньому стоматологічному відділенні. Була тут також і кочерга з котельної.

— Чого б вам не подивитися, як він там, містере Вандемар? — спитав містер Круп.

Містер Вандемар витягнув молотка й потикав ним у маркіза на пробу.

Маркіз де Карабас не був хорошою людиною, і знав себе досить добре, щоб мати цілковиту певність у тому, що він також не був хоробрим. Він давно вирішив для себе, що світ, як Насподі, так і Нагорі — це місце, де всі хочуть бути обдуреними, і з цією метою він назвався іменем казкової брехні, і створив себе — одяг, манеру, поведінку — як жарт світового масштабу.

Він відчував тупий біль у зап’ястях і ступнях, а ще йому ставало дедалі важче дихати. Він більше нічого не міг досягти, удаючи непритомність, тож підвів голову, наскільки зміг і плюнув згустком брунатної крові в обличчя містера Вандемара.

Оце було хоробро, подумалося йому. І по-дурному. Мабуть, йому б дали швидко померти, якби він цього не зробив. Тепер же, безсумнівно, його мучитимуть сильніше.

І можливо, завдяки цьому смерть прийде швидше.

Відкритий чайник сердито кипів. Ричард стежив за бульбашками в воді й густою парою, і думав, що вони збираються з нею робити. Його уява радо підкинула йому безліч варіантів, більшість з яких були неймовірно болючими, але жоден з яких не виявився правильним.

Окріп залили до заварника, куди брат Сажус укинув ще три ложки висушеного й потовченого листя. Отриману рідину через ситечко розлили у три порцелянові чашки. Абат підвів сліпу голову, понюхав повітря й усміхнувся.

— Перша частина Випробування Ключа, — сказав він, — це чашка хорошого чаю. Цукру хочеш?

— Ні, дякую, — обережно сказав Ричард.