Розділ «11»

— Був у 1952 році такий туман, який, як вважалося, убив чотири тисячі людей.

— Тутешніх? — спитав він. — Під Лондоном?

— Твоїх, — сказала Мисливиця.

Ричард був ладен повірити. Він задумався, чи не затамувати подих, але туман дедалі густішав. Земля під ногами ставала болотистішою.

— Не розумію, — сказав він. — Чому тут бувають тумани, коли нагорі їх уже давно нема?

Дуері почухала носа.

— В Лондоні є такі кишеньки старих часів, де речі й місця залишаються незмінними, як бульбашки в бурштині, — пояснила вона. — В Лондоні багато часу, і він не використовується геть увесь, тож має кудись подітися.

— Мабуть, у мене й досі похмілля, — зітхнув Ричард. — Бо я майже вловив сенс.

Абат знав, що цей день принесе їм паломників. Це знання було частиною його снів; воно оточувало його, мов темрява. Тож день минув в очікуванні, а це, як він знав, було гріхом: миті життя мають бути прожиті; чекати ж значить грішити водночас і проти прийдешнього часу, і проти часу, який він наразі нехтував. Але він все одно чекав. Під час кожної з денних служб і кожної вбогої трапези Абат уважно слухав, чекаючи удару дзвона, чекаючи, коли дізнається, хто вони й скільки їх.

Він усвідомив, що сподівається на чисту смерть. Останній паломник бурмотів і кричав ще майже рік. Абат не вважав власну сліпоту ані даром, ані прокляттям — вона просто була — але навіть так він дякував долі, що не був здатен побачити обличчя нещасного. Брат Гагат, що піклувався про те створіння, ще й досі з криком прокидався від сну, в якому бачив перекошене лице.

Дзвін тричі вдарив пізно по обіді. Абат саме стояв на колінах у вівтарній ніші й міркував про їхній обов'язок. Він зіпнувся на ноги й подався до коридору, де став чекати.

— Отче? — то був голос брата Сажуса.

— Хто зараз на варті на мосту? — спитав його Абат. Його голос був на диво глибоким і мелодійним для такого віку.

— Соболь, — долинула з темряви відповідь. Абат простягнув руку, узяв молодого парубка за лікоть і повільно рушив з ним коридорами абатства.

Твердої землі не стало; не стало також і озера. Їхні ноги ляпали й чвакали в жовтому тумані якимось болотом.

— Це огидно, — оголосив Ричард.

Воно набралося в його взуття, проникло крізь шкарпетки й познайомилося з Ричардовими пальцями набагато ближче, ніж Ричардові б того хотілося.

Перед ними здіймався з болота міст, а коло виходу на нього стояла вдягнута в чорне постать. Чоловік носив чорний одяг домініканського ченця. Його шкіра потемніла, мов стара коричнева деревина. То був високий чоловік, що тримав у руках дерев'яного посоха заввишки із себе.

— Ані руш, — погукав він. — Назвіть свої імена і стан.

— Я леді Дуері, — сказала Дуері. — Дочка Портико з Дому Арки.