Розділ «10»

Вони пішли порожніми коридорами музею.

— То що ти знаєш про той ключ? — спитав Ричард.

— Нічого, — сказала Дуері. Вони досягли парадних дверей музею. — Я чула про Чорних братів, але ніколи не мала з ними ніяких справ. — Вона притисла пальця до надійно замкнених скляних дверей, і ті відчинилися від її доторку.

— Купка ченців… — замислено сказав Ричард. — Б’юсь об заклад, ми як скажемо, що допомагаємо справжньому ангелові, то вони бігом віддадуть священного ключа і… і докинуть ще чарівного ножа для консерви й дивовижного штопора, що насвистує пісень, на додачу. — Він почав сміятися й задумався, чи вино й досі впливає на нього.

— Ти в доброму гуморі, — зауважила Дуері.

Він енергійно закивав.

— Я повертаюся додому. Усе знову стане нормальним. Знову нудним. Знову дивовижним. — Ричард озирнувся на сходи, що вели до Британського музею, і вирішив, що ці сходи були просто створені для того, щоб ними танцювали згори вниз Фред Астер і Джинджер Роджерс. А побачивши, що жодного з них поблизу немає, він заходився сам танцювати внизу сходів, копіюючи Фреда Астера й мугикаючи щось середнє між «Вдягнуся як до „Рітцу“» і «Циліндр, біла краватка й фрак».[23]

— Пам-там-пам-пам-там-тадам-там-там, — співав він, переступаючи вниз і вгору сходами.

Дуері стояла нагорі й дивилася на нього з жахом, а тоді почала безпорадно хихотіти. Він глянув на неї й зняв на знак привітання свого білого шовкового циліндра, удав, що підкидає його високо в повітря, а тоді ловить і знов надягає на голову.

— Дурник, — сказала Дуері й усміхнулася йому. У відповідь Ричард вхопив її за руку й продовжив танцювати сходами вгору і вниз. Дуері повагалася одну мить, а тоді заходилася танцювати й собі. І робила це набагато краще за Ричарда. Внизу сходів вони впали одне одному в обійми, задихані й виснажені.

Ричардів світ захитався.

Він відчув, як її серце б'ється об його груди. Мить змінила забарвлення, і Ричард подумав, чи не мусить зараз чогось зробити. Він зважив, чи хоче її поцілувати, і зрозумів, що гадки не має. Він зазирнув до її дивовижних очей. Дуері схилила голову набік і звільнилася. Вона підняла коміра своєї коричневої шкіряної куртки й затулила шию — захист і броня.

— Ходімо шукати нашу охоронницю, — сказала Дуері. І вони пішли хідником до станції «Британський музей», лиш час від часу спотикаючись.

— Чого ти хочеш? — спитав містер Круп.

— А чого всі хочуть? — спитав маркіз де Карабас трохи більш риторично.

— Смерті живому, — припустив містер Вандемар. — Більше зубів.

— Я подумав, що ми могли б укласти угоду, — сказав маркіз.

Містер Круп зареготав. Звук був схожий на той, що можна було б видобути, якби провести шкільною дошкою об нігті на стіні з відрізаних пальців.

— Ох, шляхетний маркізе. Гадаю, що можу впевнено заявити, без жодного ризику зустріти протест будь-якої з представлених тут сторін, що ви десь розгубили той здоровий глузд, про який подейкують, буцім він у вас був. Ви, — довірчим тоном повів він, — якщо дозволите цей вульгаризм, абсолютно втратили голову.

— Скажіть слово, — мовив містер Вандемар, що тепер стояв позад маркізового стільця, — і вона злетить з його шиї раніше, ніж він устигне сказати «Джек Кетч».[24]