Розділ «10»

— Це безпечно проведе вас наприкінці зворотного шляху до мене, — сказав він. — Решта ж за вами.

— Що ви хочете, щоб ми зробили? — спитав Ричард.

— Чорні браття зберігають ключ, — сказав він. — Принесіть його мені.

— І ви зможете з його допомогою дізнатися, хто вбив мою родину? — спитала Дуері.

— Сподіваюся, що так, — відповів ангел.

Ричард допив вино. Він відчув тепло, що розлилося його тілом, а тоді ще якесь дивне почуття — впевненість, що якби він глянув зараз на свої пальці, то побачив би, як всередині ними тече й світиться вино. Неначе він сам був зроблений зі світла…

— Щасти вам, — прошепотів ангел Ізлінтон.

Почувся шурхіт, неначе вітер повіяв у старому лісі, або десь забили могутні крила.

Ричард і Дуері сиділи на підлозі зали Британського музею й дивилися на розфарбоване різьблення ангела на дверях собору. Зала була порожня й темна. Вечірка вже давно скінчилася. Небо за вікном почало світлішати. Ричард підвівся, а тоді нахилився вниз і допоміг підвестися Дуері.

— Чорні браття? — спитав він.

Дуері кивнула.

Він багато разів переходив Чорнобратський міст,[22] що в Сіті, і часто проїздив повз станцію «Чорні браття», але він вже звик не загадувати.

— Місце чи люди? — спитав він.

— Люди.

Ричард знову підійшов до Анґелуса. Він провів пальцем по намальованому вбранні.

— Гадаєш, він справді це може? Повернути моє життя?

— Я ніколи про таке не чула. Але не думаю, що він збрехав би нам. Він же ангел.

Дуері розтулила долоню й подивилася на фігурку Звіра.

— У мого батька була така, — сумно сказала вона, а тоді поклала її глибоко до кишені своєї коричневої шкіряної куртки.

— Ну, — сказав Ричард. — Ми не повернемо ключа, якщо стирчатимемо тут, чи не так?