Розділ «10»

Маркіз добряче хекнув на свої нігті й потер їх об вилогу пальта.

— Я завжди вважав, — сказав він, — що насилля є останнім прихистком некомпетентних, а пусті погрози — пенсійним притулком смертельно безсилих нездар.

Містер Круп люто зиркнув на нього.

— Що ти тут робиш? — зашипів він.

Маркіз де Карабас витягнувся, як великий кіт — можливо, рись або велика чорна пантера, — а в кінці цього руху він вже стояв з руками глибоко в кишенях свого дивовижного пальта.

— Як я розумію, містере Круп, — легко й приязно повів він, — ви колекціонуєте фігурки династії Тан.

— Звідки ти знаєш?

— Люди мені різне розповідають. Зі мною легко балакати, — усмішка маркіза була чиста, незворушна й безхитрісна — то була усмішка людини, що пропонувала вам купити Біблію з рук.

— Навіть коли б і так… — почав містер Круп.

— А коли б так, — сказав маркіз де Карабас, — то вас могло б зацікавити оце.

Він витяг з кишені одну руку й простягнув її до містера Крупа. До цього вечора ця статуетка стояла в скляній коробці у сховищі одного з провідних лондонських торгових банків. У певних каталогах вона була згадана як «Дух Осені (Похмура постать)». Заввишки вона мала десь вісім дюймів — то була полив'яна керамічна фігурка, яку виформували, розмалювали й обпалили, коли Європа була в Темних Віках, за шістсот років до першого плавання Колумба.

Містер Круп несвідомо зашипів і потягнувся рукою. Маркіз прибрав її подалі від його рук і притис до грудей.

— Ні-ні, — сказав маркіз. — Все не так просто.

— Хіба? — спитав містер Круп. — Але що ж спинить нас від того, щоб забрати її й розкидати шматочки твого тіла по всьому Долішньому? Ми ще ніколи не розчленовували маркізів.

— Було, — сказав містер Вандемар. — У Йорку. В чотирнадцятому столітті. Дощ ішов.

— То був не маркіз, — сказав містер Круп. — То був граф Екзетерський.

— І маркіз Вестморлендський, — було видно, що містер Вандемар вельми з себе задоволений.

Містер Круп пирхнув.

— І що ж спинить нас від того, щоб порубати тебе на стільки ж шматочків, на скільки ми порубали маркіза Вестморлендського? — спитав він.

Де Карабас витягнув з кишені іншу руку. В ній він тримав невеликого молоточка. Він підкинув його в повітря, як бармен у відео про приготування коктейлів, упіймав за ручку й заніс залізну голівку над порцеляновою фігуркою.