Розділ «II. Несподіваний виїзд»

— Цигарки у мене скінчились... Та й про виїзд я думав. Набридло все — і це місто, й спекуляція квитками, і скандали, і та банда. Але що поможе балаканина,— раптом безнадійно махнув він руками. Повз них саме проходив офіціант.— Пане начальник, дайте ще пива...

— Едек, ти, може, боїшся... міліції?— лякливо спитав Гасинець.

Напевне, Залєський почервонів, відчував, як запалали в нього щоки. Люто блиснувши очима, зиркнув на давнього товариша.

— К чорту міліцію! Боюсь і не боюсь... Остобісіло. Не сьогодні. Тільки не думай,— застеріг,— що це я заради якихось там моральних дурниць. Ні, просто надоїло. Весь час те саме — квитки, спекуляція, ліві заробітки, гидкі пики навколо, горілка, бійки — і так без кінця. Я вже, хай йому чорт, мабуть, з півроку як не брав книжки до рук. У газетах шукав тільки оголошень, чи не підвернеться якесь діло.

Замовк, згадавши ще про сварку з сестрою і зятем. Але сказав про це тільки так, для ясності. Йому вже не хотілося здійснювати намір, який спав на думку кілька хвилин тому. Байдуже поглядав на щупляве обличчя товариша.

— Розумієш, ні на що я не здатний. Школу покинув незабаром після тебе, набридли нарікання сестри, що я об’їдаю її, хоч у неї, хай йому біс, усього повно. Пішов на одну роботу, на другу, а тоді здибав тих, що перепродували квитки,— легкий хліб, от я й покинув усе інше. А взагалі мені на все плювати. Нудно, розумієш? Нудно! Хочеться сам не знаю чого...

Едек відчував, що Метек не може вирішити, як йому ставитися до нього. Читав у погляді цього блідого хлопця і відразу, і подив, і неприязнь, і велику симпатію. Тільки посміхнувся на ті його погляди, та й годі.

Мегафон хрипко оповістив про відхід чергового поїзда. Гасинець злякано глянув на годинник. За п’ятнадцять хвилин мав прибути його поїзд. Сказав про це товаришеві. Едек глузливо кивнув головою.

— Ну то біжи, бо не встигнеш... На все добре.

Але Метек не поспішав прощатися. Він мовби щось зважував. Губи його затремтіли раз, удруге і стислися. Товариш, іронічно всміхаючись, дивився на нього.

— Ковтнеш іще чого-небудь? Кажи.— Він знову говорив, як і раніше, лукаво-жартівливо.

— Знаєш, ти міг би на якийсь тиждень поїхати зо мно,— зважився нарешті Гасинець.

Його погляд був сердечний, м’який. Едек давно вже не відчував такої дружньої уваги до себе. І йому стало якось легше. І вже іншим тоном, зовсім не схожим на попередній, він запитав:

— А батько не дорікатиме тобі?

— Ти ж не скандалитимеш у нас. Побудеш тиждень, два, побродиш по лісі, може, якого щупака піймаєш, хоча вже й пізно, то що ж батько матиме проти? Ну як, їдеш?

— Їду,— сказав Едек.

Квиток купили в останню хвилину. На пероні метушня. Едек перед самісіньким паровозом перебіг через колію, вскочив до вагона з другого боку і зайняв двоє місць. І ось вони їдуть. Постукують колеса, біжать назад кілометри, крізь прочинене вікно задуває холодний вітер, освіжає побиту і заклопотану думками голову.

Вагон захитався дужче, заскреготів. Поїзд минав якусь стрілку, переходив на іншу колію. Едекові думки про багатий на переживання минулий вечір перервав хрипкий голос жінки, яка зіщулилася на своїх клумаках.

— Холодно, любеньки! Дує в щілину...

Едек здвигнув плечима, але причинив вікно. Постояв ще трохи, потягся по цигарку, одначе не закурив. Губи йому потріскалися, в горлі дерло — дуже накурився. Відчував утому. За вікнами дедалі більше сіріло, вже видно було контури лісу, повз який ішов поїзд. Залєський повернув до свого купе.