Розділ «Серсея»

— Це жорстоко, Серсеє. Ваша милість знають, як палко я…

— …відданий домові Ланістер, — скінчила вона за нього. — Ніхто не сумнівається, Ланселю. Хай дружина подарує тобі міцних синів.

«Аби лише весілля лаштував не її дідусь.»

— Вірю і знаю, що ти скоїш у Даррі безліч шляхетних учинків.

Лансель похнюплено кивнув.

— Коли вже здавалося, що мені кінець, батечко привели верховного септона помолитися за моє життя. То така праведна й добра людина. — Очі брата у перших зволожилися і виблискували: дитячі очі на обличчі кволого старого. — Він казав, що Матір вберегла мене для якогось священного обов’язку, яким я зможу спокутувати гріхи.

Серсеї стало цікаво, як саме він хоче спокутувати їхній спільний гріх. «Висвятити його на лицаря — то була помилка. Брати його до ліжка — ще гірша.» Лансель був слабкий очерет під вітром… і ця його новознайдена ревність у вірі зовсім її не тішила. Лансель був кумедніший, коли намагався клеїти з себе Хайме. «Що цей белькотливий йолоп розповів верховному септонові? А що розповість своїй Фрейці, коли лежатиме з нею в темній опочивальні?» Якби він зізнався у зляганні з Серсеєю, вона б це пережила. Чоловіки часто брешуть про свої перемоги над жінками; вона б пояснила усе хвалькуватістю зеленого хлопчини, що втратив розум від її краси. «Але якщо він заспіває про Роберта і той міх вина…»

— Спокута найкраще досягається через молитву, — відповіла Серсея. — Мовчазну молитву.

На тім вона лишила Ланселя міркувати про сказане, а сама оперезалася для битви з тирелівською ордою. Маргерія обійняла її, наче сестру, що хоч і здалося королеві нахабством, проте не вартим одкоша перед усім двором. Пані Алерія та сестри Маргерії у перших лише поцілували Серсеї пальці. Пані Милобрід, важка дитиною, попрохала королеву про дозвіл назвати майбутнього хлопчика Тайвином, а якщо буде дівчинка — то Ланою. «Ще одного? — мало не застогнала вона. — В державі скоро буде не пропхатися крізь Тайвинів.» Але дала свою згоду так люб’язно, як могла, щосили удаючи захоплення.

Проте насправді її потішила тільки пані Добромир.

— Ваша милосте, — мовила вона своїм хтивим голосом з соковитою мирійською вимовою, — я написала друзям за вузьке море і попрохала їх притьмом схопити Біса, щойно він покаже свою бридку пику в котромусь із Вільних Міст.

— То ви маєте багато друзів за морем?

— У Мирі багато. Декого в Лисі та в Тироші. Могутніх друзів, при владі та впливі.

Серсея охоче їй повірила. Мирійка була така вродлива, що аж занадто: довгонога, повногруда, з гладкою оливковою шкірою, пухкими червоними вустами, величезними темними очима та рясним чорним волоссям, яке завжди виглядало так, наче жінка щойно підвелася з постелі. «Вона аж пахкотить розпустою, наче якась нетутешня квітка.»

— Князь Добромир, і я разом з ним, нічого не бажаємо більше, ніж служити вашій милості та юному королю, — промуркотіла жінка з поглядом, вагітним обіцянками, наче живіт пані Милобрід.

«Бачу, ця заміряється високо. А пан чоловік її — гоноровитий, але зубожілий.»

— Нам неодмінно треба побалакати згодом, ласкава пані. Таена, так вас звуть? Ви дуже добрі до нас. Певна, ми станемо щирими друзями.

А тоді на неї напав ясновельможний князь вирійський.

Мейс Тирел був старший за Серсею хіба що років на десять, але їй завжди здавався однолітком батька. Зростом він поступався покійному князеві Тайвину, зате переважав ушир — чималим обсягом грудей та ще більшим черевом. Волосся Мейс Тирел мав брунатне, але в бороді вже проглядали білі та сірі цятки. Обличчям його часто гуляла червона барва.

— Князь Тайвин був людиною видатною, надзвичайною! — бундючно проголосив він, розцілувавши Серсею в обидві щоки. — Боюся, такої людини ми вже не побачимо на світі.