Розділ «Ар'я»

«То не моя Седмиця. То боги моєї матері, які дозволили вбити її у Близнюках.» Ар’ї стало цікаво, чи не знайдеться у Браавосі божегаю з оберіг-деревом у серці. Деньо міг би знати, але питати його вона не сміла — адже Солька походила з Солепанви, а що дівчинка з Солепанви могла тямити про старих богів півночі? «Старі боги мертві, — сказала вона собі, — разом з панотцем і паніматкою, і Роббом, і Браном, і Ріконом… усі вони мертві.» Ар’я пригадала, як батько казав їй за часів давно минулих: коли кружляють білі віхоли, тоді вовк-одинак гине, а зграя виживає. «Але вийшло все навпаки.» Ар’я — вовк-одинак — досі була жива, а вовків зграї схопили, вбили і обідрали шкури.

— Місяцеспівці привели нас до сього прихистку, де дракони Валірії не зуміли нас знайти, — розповів Деньо. — Тому їхній храм тут найбільший. Ми також шануємо Батька Вод, але його дім будується наново щоразу, як він бере собі наречену. Решта богів живе разом на острові посеред міста. Саме там ти знайдеш… Багатоликого Бога.

Очі Велета пояскравішали і трохи розсунулися. Ар’я не знала ніякого Багатоликого Бога, та якщо він відповідає на молитви, то кращого їй, мабуть, і не треба. «Пан Грегор, — подумала вона, — Дунсен, Любчик Раф, пан Ілин, пан Мерин, королева Серсея. Лишилося тільки шестеро.» Джофрі помер, Хорт убив Полівера, Лоскотуна вона заколола сама, а заразом і того дурнуватого прищавого зброєносця. «Я б його не вбила, якби він руками не хапався.» Хорта, що палав у лихоманці від запаленої рани, вона лишила помирати на березі Тризуба. «А було б подарувати йому дарунок милосердя — ножем у серце.»

— Диви, Солько! — Деньо вхопив її за руку і розвернув. — Бачиш? Онде!

Він показав рукою. Просто перед ними — перед носом корабля — розступилися сірі подерті запони туману. «Велетова донька» різала сіро-зелені води на розгорнутих і туго напнутих порфірових крилах. Ар’я чула над головою крики морських птахів. Там, куди вказував Деньо, з моря зненацька виникла вервечка кам’яних хребтів, чиї круті схили поросли стрункими соснами та чорними ялинами. Але просто попереду лежав прохід водою, і там над морем вивищувався Велет, чиї очі палали вогнем, а довге зелене волосся летіло за вітром.

Ноги Велета стояли, широко розставлені, обабіч проходу, кожна на своїй горі, а плечі сягали вище вершин зубчастих хребтів. Кожна нога вирізана була з суцільного каменю — того ж чорного граніту, який складав морські скелі під ним — але навколо стегон Велет мав броньові плахти позеленілого спижу. Панцир на ньому також був спижевий, а на голові — відкритий шолом з гребенем. Розвіяне вітром волосся зробили з конопляних линв, пофарбованих зеленим; у печерах очей палали велетенські вогнища. Одна рука лежала на гребені ліворуч від Велета, спижеві пальці її стискали великий камінь; інша викинута була у повітря і тримала руків’я зламаного меча.

«Не надто він і більший за подобу короля Баелора у Король-Березі» — подумала собі Ар’я, коли побачила Велета далеко з моря. Але поки галеас наближався туди, де хвилі люто розбивалися на скелях, Велет невпинно набирав зросту. Ар’я чула, як батько Деньо басовито і гучно реве накази; нагорі жеглярі підбирали вітрила. «Ми пройдемо на веслах між Велетовими ногами.» Ар’я бачила бійниці для стріл у великому спижевому панцирі, плями та цятки на руках і раменах Велета — гнізда морських птахів. Голова сама собою потроху задиралася угору. «Баелор Блаженний не дістав би йому до коліна. Велет міг би переступити мури Зимосічі.»

І раптом Велет заревів.

Ревище було неосяжним, як він сам. Жахливий стогін та скрегіт лунав так гучно, що потопив і голос керманича, і гуркіт хвиль на вкритих лісом островах. Тисячі птахів негайно знялися у повітря; Ар’я смикнулася і зіщулилася, та скоро побачила, що Деньо сміється.

— Він попереджає Збройницю про наше прибуття! — вигукнув хлопець. — Не лякайся!

— Було чого лякатися! — гукнула йому Ар’я. — Вуха заболіли, та й усе!

Вітер і хвилі підхопили «Велетову доньку» міцними руками, швидко помчали до проходу між скелями. Два ряди весел хутко та спритно різали море, здіймаючи білу піну. Тінь Велета впала на корабель; якусь мить здавалося, наче галеас неодмінно розіб’ється на каменях біля величезних ніг. Ар’я скрутилася на носі коло Деньо. На язику вона відчувала сіль — то хмара бризок торкнулася її обличчя. Щоб побачити голову Велета, їй довелося глянути просто вгору. «Браавосці годують його соковитою рожевою плоттю маленьких шляхетних панянок» — знову почула вона Стару Мамку. Але тепер вона вже не маленька панянка і не мусить боятися якогось дурнуватого, хоч і великого боввана.

І все ж, поки вони пробиралися між Велетових ніг, Ар’я тримала одну руку на Голці. Зсередини велетенських кам’яних стегон виднілися ще бійниці для стрільців. Коли ж Ар’я обернула голову назад — подивитися, як «вороняче гніздо» на верхівці щогли вільно, з запасом сажнів у п’ять, проминає кам’яну браму ніг — то помітила бійниці й під броньовими плахтами Велета. Крізь забрані ґратами отвори на них витріщалися бліді обличчя.

І ось Велет лишився позаду.

Тінь зникла, вкриті соснами береги розступилися, вітри вщухли, і корабель опинився у величезній внутрішній затоці. Попереду виднівся ще один острівець — скеля-фортеця, що витикалася з води, наче шпичастий кулак. З кам’яних мурів твердині їжачилися численні скорпіони, вогнеплюйки та журавлі.

— Збройниця Браавосу! — оголосив Деньо так гордовито, наче сам її вимурував. — Тут можуть збудувати бойову галеру за один день!

Ар’я бачила щонайменше кількадесят галер припнутими коло берега чи готовими до спуску на воду жолобами. Фарбовані носи інших витикалися з численних корабельних сараїв уздовж кам’янистих берегів, наче хорти з псярень — вузькі, хижі, голодні, у очікуванні рогу мисливця, що покличе їх на лови. Вона спробувала порахувати усі, але надто вже їх було багато, а за вигинами берегів ховалося ще більше докових кліток, ще більше пришибів, ще більше корабельних майстерень.

Дві галери вийшли їм назустріч, ковзаючи понад водою, наче бабки, виблискуючи світлими рисками весел. Ар’я чула, як капітан гукав до них, а звідти відповідали, але не зрозуміла жодного слова. Заревів великий ріг. Галери проминули їх з обох боків, та так близько, що з їхніх порфірових коробів було чутно глухе гупання веслярських тулумбасів: «бум-бум-бум-бум-бум-бум-бум-бум», схоже на стукіт живих сердець.

А потім галери опинилися позаду, і Збройниця теж. Попереду стелився простір світло-зеленої води, що переливався рясицями, наче шибка кольорового скла. З мокрої безодні здіймалося місто — розлоге нагромадження веж, бань та мостів, сірих, золотих і червоних. «Сто островів Браавосу.»

Маестер Лювин навчав своїх підопічних про Браавос, але Ар’я забула майже все, що від нього чула. Місто було пласке — це вона побачила навіть здалеку — і тим геть не схоже на Король-Берег, що стояв на трьох високих пагорбах. Тут єдиними пагорбами були ті, що вимурували люди: з цегли та граніту, спижу та мармуру. Окові бракувало ще чогось — Ар’ї знадобилося кілька хвилин, щоб зрозуміти, чого саме. «Це місто не має мурів.» Та коли вона сказала Деньо, той зареготав.