Розділ «Брієнна»

— Ось мій захист, пане.

— Що меч! До меча треба тверду руку.

— Моя рука достатньо тверда, будьте певні.

— Воля ваша. Маю за нечемність сперечатися з панною. Але ми все ж таки проведемо вас до Сутіндолу. Втрьох воно безпечніше їхати, ніж на самоті.

«Утрьох ми виїхали з Водоплину. Зрештою Хайме втратив руку, а Клеос Фрей — життя.»

— Ваші коні за моєю не вженуться.

Брунатний мерин пана Крейтона був жалюгідним старим із запалою спиною та сльозавими очима; кінь пана Іліфера, тонкий, як тростинка, виглядав замореним голодом.

— На Чорноводі мій кінь задніх не пас, майте певність, — засперечався пан Крейтон. — Я там учинив криваву різанину і зібрав десяток викупів. Чи знають шляхетна панна лицаря Герберта Болінга? Як не знали, то вже і не зустрінете — я його зарубав на місці. Там, де брязкають мечі, ви ніколи не побачите пана Крейтона Довголоза позаду інших!

Його супутник сухо гигикнув.

— Та годі вже, Крею. Такій, як вона, ні до чого такі, як ми.

— Такій, як я? — Брієнна не була певна, що саме вона почула.

Пан Іліфер тицьнув кістлявим пальцем на її щит. Фарба на ньому лупилася і відпадала, проте знак було видно добре: чорний кажан на розділеному навскіс полі, золотому зі срібним.

— Ви носите облудного щита, на якого не маєте прав. Дід мого діда вбив останнього Лотстона. Відтоді ніхто не зважувався показувати на собі цей знак — чорний, наче скоєні під ним справи.

Насправді щит видобув пан Хайме у зброярні Гаренголу. Брієнна знайшла його у стайні на кобилі разом з безліччю корисних речей: сідлом та вуздкою, довгою кольчугою, шоломом із заборолом, гаманцями золота і срібла, а до них грамотою, ціннішою за те й інше.

— Власного щита я втратила, — пояснила вона.

— Шляхетній діві не треба іншого щита, крім правдивого лицаря! — хвацько оголосив пан Крейтон.

Пан Іліфер на нього не зважив.

— Босий шукає чобіт на ноги, голий — якусь сорочину прикрити сором. Та хто стане прикривати сором ганьбою? Князь Лукас, котрого люди звали Бандур, мав на щиті отого кажана, а потім той самий знак носив Манфрид Чорнокаптур, його син. То хто ж і навіщо сам зголоситься носити такий знак, питаю я себе? І відповідаю: той, чий гріх іще чорніший… і свіжіший.

Лицар оголив кинджала — неоковирного, з дешевого заліза.

— Маємо жінку потворно велику і потворно дужу, котра ховає власні кольори від людських очей. Отож, Крею, дивись і дивуйся: осьде перед тобою сидить панна Тарфійська, яка розчахнула королю Ренлі його королівську горлянку.