Розділ «Брієнна»

«Ренлі.» Навіть удар келепом у серце не вразив би її сильніше.

— Ясновельможний?! — скрикнула вона придушено.

— Що? Який ще ясновельможний? — Хлопець відкинув з очей кучерик чорного волосся. — Я тут за коваля.

«Це не Ренлі, — усвідомила Брієнна. — Ренлі мертвий. Ренлі помер у мене на руках. Чоловіком двадцяти одного року. А це юний хлопчина.» Проте виглядав він так само, як Ренлі, коли вперше приїхав на Тарф. «Ні, Ренлі був молодший. Цей має важчу щелепу, густіші брови.» Ренлі був стрункий, худорлявий; натомість хлопчина-коваль мав широкі плечі та м’язисту правицю, звичну для ковалів. На ньому був шкіряний фартух, під фартухом виднілися голі груди. Темна стерня вкривала йому щоки та підборіддя; волосся щільною чорною шапкою збігало нижче вух. Король Ренлі мав таке саме вугільно-чорне волосся, проте завжди чисте, розчісане і гарно викладене. Інколи він підстригав його коротко, інколи пускав падати на плечі або перев’язував на потилиці золотою стрічкою… та ніколи не дозволяв сплутуватися у кошлату стріху і просякати потом. В очах Ренлі сяяла така сама темна блакить, але тепла і приязна, повна сміху і веселощів. Очі ж хлопця спливали гнівом та підозрою.

Септон Мерібальд побачив те саме.

— Ми не хочемо вам зла, хлопче. Коли тут порядкувала Маша Гедль, вона завжди мала для мене медове тістечко. Іноді пускала і переночувати, якщо заїзд не був переповнений.

— Її більше немає, — відповів хлопець. — Леви повісили.

— Схоже, у цих краях вішати людей — улюблена забава, — зауважив пан Гайл Добич. — Було б мати собі шмат землі десь неподалік. Посіяв би коноплі, торгував мотуззям і нажив королівські статки.

— Оці діти, — звернулася Брієнна до дівчинки Вербички. — Вони тобі… сестри? Брати? Родичі?

— Ні. — Вербичка витріщалася на неї добре знайомим поглядом. — Вони просто… не знаю… бува, горобці їх приводять. А хтось сам приблудиться. Ви ж жінка, чого вдяглися чоловіком?

Відповів за неї септон Мерібальд.

— Панна Брієнна — діва-войовниця, мандрує з важливим дорученням. Але зараз найважливіше для неї — суха постіль і вогонь у комині. Так само, як для усіх нас. Мої старі кістки підказують, що скоро знову задощить, і чекати недовго. Чи маєте ви кімнати?

— Ні, — відповів хлопчина-коваль.

— Так, — відповіла дівчинка Вербичка.

Вони люто витріщилися одне на одного, потім Вербичка тупнула ногою.

— Вони мають харчі, Гендрі! Наші малі такі голодні!

Дівчинка свиснула, і мов чарами звідкілясь вигулькнули ще діти: хлопчаки у лахмітті, з розкошланим нестриженим волоссям, повилізали з-під ґанку, сторожкі дівчата повизирали з вікон понад подвір’ям. Деякі тримали в руках напнуті й заряджені арбалети.

— Ось вам і назва! Корчма «Самостріл»! — вигукнув пан Гайл, задоволений жартом.

«Сирітський притулок — ось їй назва» — подумала Брієнна.

— Гаку, допоможи з кіньми, — наказала Вербичка. — Віле, поклади каменюку, ці люди не бажають нам зла. Руто, Башу… біжіть принесіть дров для комина. Яне-Копійчане! Ти ходи допоможи септонові з лантухами. А я покажу кімнати.