Розділ «Семвел»

— Так. Дай йому це ім’я.

— Дам. Але тільки коли виповниться два роки, — пообіцяла вона, — не раніше.

— А де малий? — нарешті дотумкав спитати Сем. За смутком та міцним напоєм він не одразу зрозумів, що Йоля не має з собою дитини.

— В Кодж’ї. Я попрохала її трохи його подивитися.

— А…

Кодж’я Мо була капітанова донька — вища за Сема, струнка, мов спис, зі шкірою чорною та гладенькою, наче вилощений гагат. Вона очолювала корабельних «червоних лучників» і сама натягала лук подвійного вигину з золотодерева, що кидав стріли більше як на півтори сотні сажнів. Коли на Порогах їх запопали пірати, Кодж’їни стріли поцілили з тузінь нападників, поки Семові безсило падали у воду. Єдине, що Кодж’я Мо любила більше, ніж свій лук — це підкидати Даллиного малого на коліні та співати йому пісеньки літньою мовою. Дичацький принцик став улюбленцем усіх жінок на кораблі; Йоля потроху призвичаїлася довіряти їм так, як не довіряла жодному чоловікові.

— Кодж’я дуже добра, дяка їй, — сказав Сем.

— А я спершу її боялася, — зізналася Йоля. — Вона ж така чорнюща, а зуби такі великі й білі… я гадала, вона якесь чудовисько чи дикий звір. Але вона зовсім не злий звір, а добра, весела, і мені до вподоби.

— Я знаю, що вона тобі подобається.

Майже все Йолине життя єдиним чоловіком, якого вона знала, був жорстокий, моторошний Крастер. Решта людей її світу складалася з самих жінок. «Чоловіки лякають її, а жінки — ні» — зрозумів Сем. І не міг винуватити дівчину. Колись у Рогошпилі він теж віддавав перевагу дівчачому товариству. Рідні сестри були з ним добрі й лагідні; та й навіть коли інші дівчата дражнилися і глузували, від злих слів легше було відмахнутися, ніж від стусанів та копняків, якими його дарували замкові хлопчиська. Навіть тут, на «Коричному вітрі», Семові велося краще з Кодж’єю Мо, ніж з її батьком; утім, імовірна причина полягала в тому, що вона розмовляла посполитою мовою, а батько — ні.

— І ти мені подобаєшся, Семе, — прошепотіла Йоля. — І цей напій. На смак він як вогонь.

«Авжеж, — подумки погодився Сем, — напій для драконів.» Кухлі їхні спорожніли, тож він пішов до барила і наповнив їх знову. Сонце висіло низько над обрієм на заході — втричі більше, ніж він звик. У тьмяному червонястому світлі обличчя Йолі здавалося зашарілим. Вони випили за Кодж’ю Мо, і за Даллиного хлопчика, і за Йолиного малого, що лишився на Стіні. А далі неможливо було не перехилити ще чарку за Аемона з дому Таргарієн.

— Хай Батько дарує йому правий суд, — мовив Сем, хлюпнувши носом.

Коли за маестра Аемона було випито, сонце майже зникло — лишилася тільки довга риска тьмяного червоного сяйва над західним виднокраєм, схожа на кривавий розтин у небі. Йоля зізналася, що від напою їй наче корабель крутиться навколо, і Сем повів її униз драбиною до жіночих помешкань на носі корабля.

Усередині зі стелі висів ліхтар; саме об нього Сем і вдарився головою, щойно увійшов.

— Ой! — скрикнув він, а Йоля стривожено перепитала:

— Тобі боляче? Дай подивитися!

Вона нахилилася ближче…

…і поцілувала його у вуста. Сем мимоволі відповів тим самим. «Я проказав обітниці» — подумав він, але її руки вже смикали чорний одяг тут і там, вовтузилися зі шворками штанів. Він перервав довгий поцілунок словами:

— Нам не можна…