Розділ «Китичка з перетічок»

Мерійка широко розплющила очі й відповіла:

— Добре! Неси їх сюди. Гей, Іно! Принеси хліба та оцту.

Коли Китичка залишала «Щасливий порт» з пухким гаманцем монет і порожнім, не рахуючи солі та водоростей, возиком, набрякле червоне сонце висіло низько над шерегою щогл. Дареон теж пішов, бо обіцяв того ж вечора співати у корчмі «При зеленому вугрі» — про це він розповів їй, крокуючи поруч.

— Коли граю у «Вугрі», то потім у кишені срібло брязкає, — хвалився він. — Там бувають і багаті капітани, і власники кораблів.

Вони перетнули невеличкий місток і рушили кривою вуличкою. Тіні потроху видовжувалися.

— Скоро гратиму в Порфіровому, а там і в палаці дожа, — вихвалявся далі Дареон.

Порожній Китичкин возик торохтів на бруківці, наче виграючи своєрідну музику.

— Учора я їв тріску з повіями, та за рік вечерятиму королівськими крабами з куртизанами.

— Що сталося з вашим братом? — запитала Китичка. — Отим товстуном? Він знайшов корабель до Старограду? Він казав, що мав відпливти на «Пані Ушанорі».

— Ми всі мали нею пливти. З наказу Сніга-воєводи. Я казав Семові кинути старого, та жирний дурень не слухав. — Останнє світло західного сонця засяяло у співця в волоссі. — Ну, однак тепер уже запізно.

— Таки-так, — мовила Китичка, ступаючи разом зі співцем у морок невеличкого кривого провулку.

Коли Китичка нарешті повернулася до будинку Бруско, над малою протокою збирався вечірній туман. Вона позбулася возика, знайшла Бруско у його рахувальній кімнаті й брязнула гаманцем на столі, а чоботи гучно гепнула на підлогу.

Бруско попестив гаманця по пухкому боці.

— Добре. А це що таке?

— Чоботи.

— Добрі чоботи знайти нелегко, — мовив Бруско, — але ці замалі на мої ноги.

Він підняв один чобіт і примружився на нього.

— Сьогодні буде чорний місяць, — нагадала вона йому.

— Тоді ходи молитися. — Бруско відіпхнув чоботи вбік і висипав монети, щоб порахувати. — Валар дохаеріс.

«Валар моргуліс» — подумала вона у відповідь.