Розділ «Хайме»

— Ти ба, який небезпечний! А на вигляд не скажеш. Ото в тебе борода, чи ти мармизу забувся вмити? Дружина Станіса Баратеона має пишніші вуса. Скільки тобі років?

— П’ятнадцять, пане.

Пан Давен пирхнув.

— Знаєш, Хайме, що найкраще у юних звитяжцях? Вони помирають молодими, щоб нам більше дівок лишилося. — Він кидком повернув кухля зброєносцеві. — Наповни ще раз. Допоможи здолати мою могутню спрагу, і я тебе теж уславлю за звитяжця.

Хайме підняв власного кухля лівицею і зробив ковток. Грудьми розлилося тепло.

— Ти казав, кого з Фреїв хочеш бачити мертвим. Римана, Едвина, Емона…

— І Вальдера Водограя, — додав Давен. — Клятий сучий син. Ненавидить, що сам байстрюк, і від того ненавидить усіх небайстрюків. Щоправда, пан Первин — приязний чолов’яга, його б я пожалів. Жінок теж можна не чіпати. З однією, сказали, я маю одружитися. До речі, твій батечко хоч би мене спитав. Бо ж мій власний батько ще до Волоброду перемовлявся з Пакстером Рожвином, який дає за донькою вельми гарненький посаг…

— За Десмерою? — перепитав Хайме і засміявся. — Полюбляєш ластовиння?

— Коли вже обирати між ластовинням і тхоринням… Половина виводку князя Вальдера має тхорячі писки.

— Лише половина? То будь вдячний. Я бачив Ланселеву молоду в замку Даррі.

— Амцю-при-Брамці? О боги святії. Не можу повірити, що Лансель вибрав саме її. Що в нього з головою?

— Побожність напала, — відповів Хайме. — Та вибирав не він. Мати пані Амереї походить з Даррі. Наш дядько вирішив, що вона допоможе Ланселеві заприязнити до себе селян.

— Як? Перед кожним ноги розсуне? Ти хоч знаєш, за віщо її кличуть Амцею-при-Брамці? Бо вона радо розчахує свою брамцю для кожного лицаря, що трапиться поруч. Ланселеві скоро доведеться замовляти зброяреві рогатий шолом.

— Не доведеться. Наш родич відбуває до Король-Берега. Складе там обітниці служивого мечника при верховному септоні.

Пан Давен здивувався б, напевне, менше, якби Хайме повідомив, що Лансель попрохав узяти його мавпою до гурту мартоплясів.

— Що ти таке кажеш? Либонь, кепкуєш з мене? Мабуть, Амця-при-Брамці ще бридкіша за тхора, коли змусила хлопця аж до такого.

Коли Хайме прощався з пані Амерею, вона стиха схлипувала над руїнами свого шлюбу, дозволяючи Лайлові Кракеголу розраджувати її ласкавими словами. Але не так його непокоїли ті сльози, як кам’яні мармизи її родичів, що стояли навколо у дворі.

— Сподіваюся, хоч ти, брате, не налаштувався складати ніяких обітниць, — мовив Хайме до Давена. — Фреї ревно стежать за дотриманням шлюбних угод. Не хотілося б знову спричинити їхнє обурення.

Пан Давен насмішкувато пирхнув.

— Та не бійся! Я дам обітниці своїй тхориці. І перед септоном, і на ліжку. Пам’ятаю-бо, що сталося з Роббом Старком. Але наслухавшись Едвина, бажав би, щоб наречена була ще не розквітла — бо інакше незчуєшся, як ту квітку зірве Чорний Вальдер. Що він гойдав Амцю-при-Брамці — на те я готовий закластися. І гойдав не раз, не два і не три. Може, відси й побожність Ланселя, і настрій його батька.