Розділ «Пролог»

Одного вечора у трапезній «Пера та кухля», перехиливши другий кухоль тутешнього страхолюдно міцного сидру, Баш заходився вихвалятися, що не завжди буде послушником.

— Еге ж, правда твоя! — докинув Лео Ледащо. — Одного дня ти станеш колишнім послушником і пастимеш свині у гаю.

Баш вицідив з дінця кухля те, що там лишилося. Освітлений смолоскипами відкритий майданчик при «Пері та кухлі» нинішнього ранку здавався острівцем сяйва посеред моря туману. Униз річкою у вогкій пітьмі ночі плавав віддалений вогонь Вишестражу — та він, схожий на тьмяний жовтий місяць, сяяв надто похмуро, щоб вселити бодай краплю надії у серце та душу.

«Алхімік, хай йому грець, мав би вже з’явитися.» Невже то був якийсь злий жарт? Чи з ним трапилася якась халепа? У такому разі доля вже не вперше завдала б нещасливцеві Башу свого підступного удару. Колись він, навпаки, вважав себе щасливцем, бо ж його обрали допомагати старому архімаестрові Вальграву з круками. Та не гадав, що скоро муситиме приносити йому страви, прибирати у покоях і щоранку вдягати після сну. Всі казали, що Вальграв більше забув про мистецтво крукарства, ніж більшість маестрів про нього знала, і Башеві мріялося, що чорна чавунна ланка вже у нього в кишені… та швидко з’ясувалося, що Вальграв не в змозі йому її подарувати. Старий лишався архімаестром лише з пошани. Колишня його велична мудрість минулася і забулася; тепер у нього під рясою найчастіше ховалося загиджене спіднє, а півроку тому його знайшли у Книгозбірні кілька послушників та підмаестрів — архімаестер безпорадно плакав, нездатний знайти шлях до своїх покоїв. Замість Вальграва під чавунною личиною сидів маестер Гормон — той самий Гормон, що колись звинуватив Баша у крадіжці.

На яблуні коло води заспівав соловейко — солодко та втішно, даруючи розраду від хрипкого вереску та нескінченного крякання круків, що їх він порав день у день на крукарні. Білі круки знали його ім’я і бурмотіли один одному, коли бачили: «Баш, Баш, Баш», а він трохи не верещав од безсилого гніву. Великі білі круки були гордістю архімаестра Вальграва. Той хотів навіть, щоб саме вони з’їли його тіло по смерті. Баш мав підозру, що і його власне тіло смакуватиме птахам не гірше.

Може, винен був страхолюдно міцний сидр — Баш прийшов сюди не пити, але ж трапилося так, що Алерас наливав усім, святкуючи мідну ланку, і почуття вини викликало в Баша раптову спрагу — але соловей, здавалося, висвистував: «золото з заліза, золото з заліза, золото з заліза». І то було диво дивне, бо саме так сказав незнайомець того вечора, коли Ружена звела їх разом.

— Хто ви такий? — завимагав од нього Баш.

І чолов’яга відповів:

— Алхімік. Умію робити золото з заліза.

І раптом у руці його з кісточки на кісточку затанцювала монета — м’яке жовте золото, блискуче при свічках. З одного боку виднівся триголовий дракон, з іншого — голова якогось давно померлого короля. «Золото з заліза, — згадав Баш. — Чи радше, золото за залізо. Кращої угоди тобі не знайти. Адже ти її хочеш, так? Кохаєш її?»

— Я не злодій, — сказав він чоловікові, що назвався алхіміком, — я послушник Цитаделі!

Алхімік кивнув і відповів:

— Та все ж якщо надумаєш… я повернуся сюди за три дні з оцим моїм драконом.

І ось три дні проминули. Баш повернувся до «Пера та кухля», досі не певний, як тепер себе звати, але замість алхіміка знайшов Моляндера, Армена та Сфінкса, а на хвості в них ще й Руна. Якщо не приєднатися до їхньої гулянки, то напевне ж викличеш підозру.

Корчма «Перо та кухоль» не зачинялася ніколи. Вона стояла на своєму острівці на Медовусі останні шість століть, і ані разу її двері не зачинялися для відвідин. Хоча високу будівлю з колод вже трохи перекосило на південь, як, бува, перекошує послушника після кухля-другого, та Баш мав підозру, що корчма простоїть тут іще шість століть, напуваючи вином, пивом та страхолюдно міцним сидром усіх мандрівників річкою та морем, ковалів та співців, жерців та панів, а головне — послушників та підмаестрів Цитаделі.

— Староград — ще не весь світ! — заявив Моляндер трохи занадто гучно.

Він був лицарський син, а випив стільки, що й не кожен лицар би подужав. Відколи йому прийшла звістка про загибель батька на Чорноводі, він напивався мало не щовечора. Навіть у Старограді, далеко від битв, у безпеці за мурами, Війна П’яти Королів зачепила їх усіх… нехай архімаестер Бенедикт і наполягав, що одночасно між п’ятьма королями війна ніколи не точилася, бо Ренлі Баратеона було вбито ще перед тим, як Балон Грейджой оголосив себе королем.

— Батько завжди казали, що світ більший за будь-який замок, хай якому величному князю чи пану той належить, — вів далі Моляндер. — Десь у Карфі, Асшаї чи Ї-Ті знайдеться щось чудернацькіше навіть за дракона. От у жеглярських переказах…

— …жеглярі тобі щось переказують, — скінчив за нього Армен. — То жеглярі, дорогенький Моляндере. Ходи до пришибів, і знайдеш там жеглярів, які тобі набрешуть про злягання з русалками і роки, прожиті у череві риби.

— А звідки тобі знати, що того не було? — Моляндер затупав у траві, шукаючи ще яблук. — Як сам не втрапиш до того черева, то й не спростуєш. Ну хай один збреше, гаразд — із нього можна посміятися, та коли четверо веслярів з чотирьох різних кораблів оповідають одне й те саме різними мовами…