Розділ «Семвел»

— Або не стоїмо. — Аемон видав тихенький смішок. — Або це просто хвора маячня старого, що лежить при смерті.

Він утомлено заплющив очі, тоді змусив себе знову їх розплющити.

— Дарма я поїхав зі Стіни. Воєвода Сніговій не знав і не міг знати, але ж я мав бачити. Вогонь поглинає, але холод зберігає. Стіна… вже пізно кидатися туди й сюди. Морок чекає на мене за дверима і не прийме відмови. Шафарю! Ти служив мені вірно і дбайливо. Послужи востаннє — чесно та відважно. Піди до кораблів, Семе. Дізнайся все, що можеш, про драконів.

Сем обережно випростав руку з пальців старого.

— Я піду. Якщо ви так кажете. Я лише… — Він не знав, що йому сказати. «Не можу ж я відмовити.» Заразом можна пошукати Дареона — уздовж корабелень та пришибів Тандитної Гавані. «Спершу знайду Дареона, потім підемо до кораблів разом. А коли повернемося, то принесемо їжі, вина, дров для комина. Запалимо вогонь і зготуємо гарячу страву.» Він підвівся з місця. — Гаразд. Я тоді піду. Треба, то треба. Йоля буде тут. Йолю, засунь двері, коли я піду.

«Морок чекає за дверима.»

Йоля кивнула, колихаючи дитину коло грудей. Очі її налилися слізьми. «Зараз знову заплаче» — зрозумів Сем, досадуючи. Пас із мечем висів на кілку в стіні, поруч зі старим потрісканим рогом — подарунком Джона. Сем зняв паса, застібнув навколо себе, накинувся чорним вовняним кобеняком, витупцював за двері й незграбно спустився дерев’яними сходами, що рипіли під його вагою. Заїзд мав двійко передніх дверей — одні дивилися на вулицю, інші на протоку. Сем вийшов крізь перші, щоб уникнути трапезної, де корчмар неодмінно кинув би на нього кислий погляд, призначений тим гостям, які зловживали гостинністю закладу.

У повітрі відчувалася холоднеча, зате не було такого туману, як напередодні. Сем подумки подякував хоча б за це — бо інколи туман укривав ґрунт так щільно, що й ноги свої годі було побачити; одного разу він так трохи не забрів у протоку.

Хлопчиком Сем читав історію Браавосу і мріяв одного дня тут опинитися. Уздріти суворого та страшкого Велета, що постає з моря, проїхатися протоками у зміїному човні повз палаци та храми, подивитися, як брави танцюють танок води, виблискуючи вузькими клинками у зоряному світлі. Та опинившись тут, він чомусь не думав ні про що інше — лише як дістатися до Старограду.

Накинувши каптура на голову, ляпаючи полами, він потроху просувався бруківкою до Тандитної Гавані. Пас із мечем загрожував звалитися на коліна; Сем мусив часто зупинятися і підтягувати його на місце. Він тримався менших і темніших вуличок, де людей було найменше, і все ж кожна кішка, що пробігала повз нього, змушувала серце шалено калатати… а у Браавосі тих кішок просто кишіло.

«Треба знайти Дареона, — твердив він собі. — Він — братчик Нічної Варти, мій присяжний брат по зброї. Разом ми дотямимо, що нам робити.» Сили маестра Аемона дійшли останнього краю, а Йоля загубилася б тут, навіть якби не була убита горем. Але Дареон… «Не варто мені погано про нього думати. Може, він образився, тому і не повертається. А може, збавте боги, загинув — лежить десь у провулку в калюжі крові або плаває лицем у канаві.» Вночі містом тинялися брави у чудернацьких строкатих шатах, прагнучи похвалитися майстерним володінням своїми вузькими клинками. Хтось із них бився з найменшого приводу, хтось не потребував жодного приводу… а Дареон мав довгий язик і гарячий норов, надто коли напивався. «Співаєш про битви — ще не означає, що вмієш їх вигравати.»

Найкращі шинки, корчми, бурдеї стояли коло Порфірової Гавані або коло Місячного Ставу. Але Дареон заприязнився до Тандитної Гавані, де відвідувачі частіше говорили посполитою мовою. Сем почав пошуки з «Зеленого вугра», продовжив у «Чорному човняреві» та «У Морогго», де Дареон грав раніше. Але співця в жодному з них не знайшлося. Ззовні «Туманного дому» було припнуто кілька зміїних човнів, що чекали на відвідувачів; Сем спробував розпитати човнярів, чи не бачили вони співця у чорному, але жоден не розумів його високовалірійської. «Може, не хочуть розуміти.» Сем зазирнув до жалюгідно непоказного шинка під другою аркою мосту Наббо, де ледве вміщалося десятеро людей — але Дареона і серед них не було. Він спробував у «Притулку викинутих», у «Домі семи лампад» і бурдеї під назвою «Цицькаті кицьки», але нічого не домігся, крім зачудованих поглядів.

Виходячи з бурдею, він трохи не зачепив двох молодиків під червоним ліхтарем. Один мав темнаве волосся, інший — біляве. Темнавий сказав щось браавоською.

— Даруйте мені, — відповів Сем винувато. — Я нічого не розумію.

І позадкував од них, украй переляканий. У Семицарстві шляхетне панство мало звичай вдягатися у коштовні оксамити, шовки, грезет, альтембас та одамашок сотень яскравих відтінків; простий люд носив грубу вовну, брунатний домотканий крам. У Браавосі звичаї були геть інші. Тут брави без шеляга грошей тинялися вулицями яскраві, наче павичі, пестили руків’я мечів і випинали груди, тоді як могутні та багаті вдягалися у темно-сіре, неяскравий порфір, таке синє, що було майже чорне, і таке чорне, що було чорніше від глупої ночі без місяця.

— Мій приятель Терро каже, що його аж нудить з того, який ти жирний, — мовив білявий задирака, що мав на собі камізелю зеленого оксамиту з одного боку та золототканої парчі з іншого. — Мій приятель Терро каже, від брязкання твого меча йому болить голова.

Цей розмовляв посполитою мовою Семицарства. Інший, темнавий, у грезетовому каптані винного кольору та жовтій киреї — чиє ім’я, напевне, і було Терро — щось зауважив браавоською. Його білявий друг реготнув і мовив:

— Мій приятель Терро каже, ти вдягаєшся не за своїм станом. Хіба ти зацний вельможа, щоб носити чорне?

Семові кортіло втекти, але він боявся, щоб не запнутися на власному ж пасі з мечем. «Не торкайся меча» — сказав він собі. Навіть пальця на руків’ї бравам бувало досить, щоб прийняти виклик. Сем спробував знайти якісь примирливі слова.

— Ні, я не… — тільки й вийшло у нього.