Розділ «Серсея»

Трійця її сестер галасливо погодилася, а капосна мала Булвер застрибала навколо, виспівуючи:

— Томен — наш поборник, наша перемога! Томен — наш поборник, наша перемога!

— Щоб боротися і перемагати, треба спершу дорости, — зауважила Серсея.

Усмішки зів’яли, наче троянди, поціловані зимовою холоднечею. Стара, подзьобана віспою септа першою зігнула коліно; решта поспіхом узяла з неї приклад, окрім малої королеви та її брата.

Томен, здавалося, не помітив раптового холодку в повітрі.

— Матінко, ви мене бачили?! — забелькотів він радісно. — Я зломив списа на щиті, а торбою не вдарився!

— Я дивилася через двір. Ти чудово вдарив, Томене. Та я іншого від тебе й не чекала. Адже кінні герці в тебе у крові. Одного дня ти царюватимеш на турнірах, як колись твій батько.

— Жоден воїн не встоїть перед міццю його руки, — лукаво посміхнулася до королеви Маргерія Тирел. — Та я не знала, що король Роберт був такий уславлений переможець на кінних герцях. Чи не матимуть ваша милість ласку розповісти нам, які турніри виграв наш світлої пам’яті король? Яких зацних лицарів зсадив з коня? Певно ж, його милості личить знати про славетні батькові перемоги!

Шиєю Серсеї поповзла барва. Дівчисько спіймало її на гарячому. Насправді Робертові Баратеону до кінних герців зі списами було байдуже. На турнірах він віддавав перевагу бугуртові, де міг лупцювати інших лицарів до крові затупленою сокирою або келепом. Її необачні слова були сказані з думкою про Хайме. «Щось я забулася — аж на себе не схожа.»

— Роберт виграв турнір на Тризубі, — проказала вона вимушено-бундючно. — Він скинув з коня принца Раегара і зробив мене своєю королевою краси та кохання. Дивно, що ви, люба невістко, цього не знали.

І не даючи Маргерії ані миті влізти з відповіддю, продовжила:

— Пане Озмунде! Майте ласку, поможіть моєму синові зняти лицарію. А ви, пане Лорасе, пройдіть зі мною на кілька слів.

Лицар Квітів рушив за нею, наче слухняне щеня — така була його служба при дворі. Серсея дочекалася, коли вони опиняться на зміїстих сходах, і тоді запитала:

— Скажіть-но, благаю, кому це спало на думку?

— Моїй сестрі, — мусив визнати він. — Пан Таллад, пан Дермот і пан Портіфер нападали на опудало, і королева подумала, що його милість теж міг би спробувати сили.

«Хлопчисько зве її так, щоб роздратувати мене.»

— А ви теж доклали руки?

— Я допоміг його милості вдягти обладунок і показав, як нахиляти списа, — відповів лицар.

— Той кінь для нього завеликий. Аж занадто. А якби король упав? А якби торба розтрощила йому голову?

— Таке воно, лицарське життя — трапляються і синці, й розсічені брови.