Розділ «Потопельник»

Люди покидали свої вогнища і почали стікатися до кісток палат короля Герея: веслярі, стернові, вітрильні майстри, корабельні будівничі, воїни з сокирами, рибалки з тенетами. Хтось мав у своїй службі робів-бранців, інші — дружин з солі. Деякі, надто часто бувавши у зелених землях, тримали при собі маестрів, співців, лицарів. Посполиті скупчилися великим серпом навколо підошви пагорба; ззаду них юрмилися роби, діти і жінки. Капітани та королі піднялися вище схилом. Аерон Мокрочуб побачив веселуна Сігфрі Голодріва, Андріка Несміянця, лицаря Харраса Харла. Князь Баелор Чорноплив у соболиному кожусі стояв поруч зі старійшиною Мурованців у тюленячих шкурах. Віктаріон вивищувався над усіма, за винятком хіба що Андріка. Брат не мав на собі шолома, зате вдягнув решту обладунку і кракенове корзно, що золотом сяяло на плечах. «Йому бути нашим королем. Хто з людей засумнівається, кинувши хоч погляд?»

Коли Мокрочуб здійняв кощаві руки, тулумбаси та бойові роги разом замовкли, потопельники опустили кийки, всі голоси завмерли. Залишився тільки гуркіт хвиль — шум, який не в силі спинити жодна людина.

— З моря ми народжуємося, і в море повертаємося, — почав Аерон, спершу тихо, щоб люди нашорошили вуха і дослухалися. — Буребог у гніві своєму виманив Балона з замку і скинув долу. І тепер наш король бенкетує у глибинах під хвилями, у підводних палатах Потоплого Бога.

Він здійняв очі до неба.

— Балон помер! Залізний король помер!

— Король помер! — заволали його потопельники.

— Але що мертве, те вже не помре, ба постане знов, тверде і непохитне! — нагадав жрець. — Балона більше немає. Балона — мого брата, котрий шанував старий звичай і платив залізом. Балон Безстрашний, Балон Благословенний, Балон Двічі-Вінценосний повернув нам нашу волю і нашого Бога. Балон помер… але залізний король постане знов, щоб сісти на Морекамінний Престол і правити цими островами.

— Король постане! — відповіли вірні. — Постане воістину!

— Постане. Бо мусить. — Аеронів голос загримів, наче грім. — Але хто? Кому сидіти на Балоновому престолі? Кому правити священними островами? Чи є він зараз серед нас? — Жрець широко розкинув руки. — Кому бути над нами королем?!

Єдиний, хто йому відповів, був верескливий мартин. Юрба заворушилася, наче людина, що прокидається віді сну. Кожен дивився на сусіда і питав себе, хто ж завимагає собі корону. «Вороняче Око ніколи не знав терпіння, — мовив до себе Аерон Мокрочуб. — Може, заговорить першим.» Коли так, це його і згубить. Керманичі й королі зібралися на учту здалеку і не накинуться на першу ж поставлену перед ними страву. «Вони схочуть відкусити і посмоктати, відщипнути шматочок того і краєчок сього — аж доки не знайдуть те, що смакуватиме найкраще.»

Еурон, мабуть, дійшов того ж висновку, бо мовчки стояв зі схрещеними руками серед своїх мовчазних почвар. Лише вітер та хвилі відповіли на Аеронів заклик.

— Залізний рід повинен мати короля, — наполіг жрець по довгій тиші. — Питаю знову. Кому бути над нами королем?

— Мені! — прийшла знизу відповідь.

Негайно здійнявся різнобарвний гармидер з вигуків «Гілберт! Гілберт-король!» Капітани роступилися, пропустили пошукача престолу та його поборників піднятися угору схилом та стати поруч з Аероном під ребрами Нагги.

Люди побачили високого кощавого князя, похмурого на вид, з довгою та кутастою, чисто голеною щелепою. Троє поборників зайняли місця на два кроки нижче від нього, тримаючи щита, меча та прапора. Всі троє мали певну схожість у обличчях зі своїм князем, і Аерон подумав, що то мають бути його сини. Один розгорнув прапор — довгу чорну лодію проти західного сонця.

— Я є Гілберт Генвітер, господар на Самотньому Світилі, — розповів прибулий князь король-вічу.

Аерон трохи знав Генвітрів — чудернацький рід, що обіймав землі найзахідніших берегів Великого Вика і островів, розкиданих за ним, дрібних скель посеред моря, кожна з яких могла прогодувати хіба що одну родину. З тих островів найвіддаленішим було Самотнє Світило, куди пливти було вісім днів на північний захід між зграй тюленів посеред безкрайого сірого простору. Ті Генвітри були ще чудернацькіші від решти. Подейкували, що вони народжувалися нечистими перевертнями, вміли перекидатися на морських левів, моржів, ба навіть плямистих китів — вовків далеких диких морів.

Князь Гілберт почав говорити. Він розказував про повні див землі за Західним морем, де не знають зими й голоду, де смерть не править людським родом.

— Оберіть мене королем, і я поведу вас туди! — кричав він. — Ми побудуємо десять тисяч кораблів, як колись Німерія, і вийдемо на захід усім народом цієї землі! Там кожен чоловік стане королем, а кожна жінка — королевою.

Очі його, помітив Аерон, мінилися сірим і блакитним щомиті, як саме море. «Божевільні очі, — подумав він, — навіжені очі.» Видіння, про які той базікав — то, певно, облуда, наслана Буребогом звабити залізний рід на лихо та смерть. Підношення, що його люди кинули на землю перед король-вічем, складалися з тюленячих шкур і моржових ікл, обручів китового вуса, бойових рогів з кістки та спижу. Капітани кинули погляд і відвернулися, залишаючи вбогі дарунки вбогішому людові. Коли дурень скінчив говорити, і поборники загукали його ім’я, заклик підхопили самі лише Генвітри, ба навіть не всі. Скоро вигуки «Гілберт! Гілберт-король!» завмерли у тиші. Над головою гучно закричав мартин, усівся на одне з ребер Нагги і витріщився услід князеві на Самотньому Світилі, що поволі сходив з пагорба.