Розділ «Заплямований лицар»

Власну доньку йому було мати зась — так само, як і дружину. Замість них він мав гарненьке біле корзно.

— Ми їдемо до Водограйних Садів.

— Колись поїдете, — погодилася вона, — хоча з моїм татусем кожна справа тягнеться учетверо довше, ніж мала б. Якщо він каже вирушати назавтра, це означає «не пізніше, ніж за два тижні». У Садах тобі буде самотньо, повір мені. Ой леле, де ж той юний зух, який обіцяв решту життя пролежати у моїх обіймах?

— Я був п’яний, коли обіцяв.

— Ти випив три кухлі вина з водою.

— Я був п’яний тобою. Відтоді минуло десять років… До тебе я ніколи не торкався жінки… жодної, відколи вдягнув біле. Я й не знав, яке воно буває, кохання. Тепер знаю, але… боюся.

— Що може налякати мого білого лицаря?!

— Я боюся за свою честь, — відповів він. — І за твою.

— Про свою честь я в змозі подбати сама. — Вона торкнулася пальцем власних грудей, повільно обвела колом сосок. — Та й про свою втіху теж. Я доросла жінка, не мале дитя.

Про те сумнівів бути не могло. Бачити її на перині, з тією хтивою посмішкою, за пестощами власних грудей… чи бувають на світі жінки з такими великими та хтивими сосками? Він ледве міг на них дивитися і не уявити, як хапає їх вустами, як смокче, доки вони не стануть тверді, мокрі та лискучі…

Лицар відвернув погляд. Його спіднє валялося на килимах; він нахилився підібрати.

— В тебе руки трусяться, — зауважила вона. — Гадаю, вони досі бажають пестити мене і голубити. Які нагальні справи змушують тебе, мій лицарю, напинати на себе одяг? Я полюбляю тебе таким, як зараз. Бо лише у ліжку, невдягнені, ми є найсправжнішими: жінками і чоловіками, коханцями, єдиною плоттю, такими близькими, якими можуть стати двоє людей. Одяг робить нас геть іншими. Я радше бажаю бути плоттю і кров’ю, ніж шовками і коштовностями, а ти… ти, мій лицарю — зовсім не твоє біле корзно.

— Я ним є, — заперечив пан Арис. — Я насправді є моїм корзном. І між нами все має скінчитися — заради твого добра, не мого. Якщо нас викриють…

— …то всі чоловіки тобі заздритимуть.

— Чоловіки назвуть мене кривоприсяжцем. Що як хтось піде до твого батька і розкаже, як я тебе збезчестив?

— Про мого батька різне кажуть, та ніхто не тримає його за дурня. Мого вінця цноти зірвав Байстрюк Божеласки, коли нам обом було чотирнадцять років. Знаєш, що зробив батько, коли дізнався? — Вона зібрала простирадло у жменю і підтягла до підборіддя, щоб прикритися. — Нічого. Мій батько краще за всіх уміє нічого не робити. Називає це «думати». А скажи-но мені, мій лицарю, чи справді тебе бентежить моя ганьба… а чи твоя власна?

— І твоя, і моя. — Її звинувачення боляче вжалили його. — Це має бути наша остання зустріч.

— Ти вже казав.

«Казав, і не відступлю від наміру. Дарма що я слабкий — інакше б не був тут сього вечора.» Але їй він цього не сказав — адже вона була з тих жінок, що зневажають слабкість. Він знав це, відчував. «У ній більше від дядька, ніж від батька.» Арис відвернувся і знайшов свою смугасту нижню сорочку, розірвану навпіл аж до пупа.

— Ти її понищила, — пожалівся він. — Як мені тепер її вдягати?