Розділ «Старовинні легенди чеського народу»

— Якщо будемо розбиті в бою, мужі засміють нас, — говорила вона. — Робітницями їм будемо або, ще гірше, невільницями. Краще загинути, ніж потрапити під їхню владу. Ходімо на них! Не щадити нікого! Бийте кожного, хоч хто б він був: батько, чоловік чи брат.

Закінчивши промову, Власта, гукнувши бойовий клич, пустила коня навскоки, махаючи списом. Дівчаче військо вторило їй. Натхненні войовниці кинулися в бій.

Подібно до пластівців снігу, посипалися стріли войовниць. Тут уже чоловікам було не до сміху. Скривавлені, падали вони цілими шеренгами, і, перш ніж встигали опам'ятатися, войовниці вже літали між ними на своїх буйних конях і кололи, рубали, топтали чоловіків без пощади. Сама тільки Власта заколола сім найхоробріших воїнів.

Бій тривав недовго. Триста стікаючих кров'ю чоловіків полягло на землі, решта кинулися тікати і сховалися в найближчому лісі; не було б його, вони загинули б усі до одного.

Дівін і околиці наповнилися радісними вигуками. Перемога ще більше розпалила войовничий запал жіночого війська. Звістка про неї рознеслася по всьому краю і привернула до війська нових войовниць. Тепер з Властою були й ті, хто раніше вагався.

Погано доводилося чоловікам: багатьох уранці знаходили вбитими або заколотими кинджалами; ті, хто дорожив життям, ішли з дому ночувати в ліси й гаї.

Не щастило чоловікам і з Дівіном. Ніяк їм не вдавалося пробратись до міста — ні силою, ні хитрістю. В місті не було чоловіків, і жодна з жінок не стала зрадницею. Зате жінки, які залишались у Вишеграді, потай допомагали дівчачому війську, сповіщаючи про все, що робиться в чоловіків: Власта та її дружина завжди знали, до чого готуються вороги, куди збираються, де їх можна підстерегти і як зручніше напасти на них.

Довго тривала ця війна. Жінки винищували своїх ворогів не тільки у відкритому бою, але й хитрістю та обманом. Так згубила одна красуня довірливого юнака, ублагавши його звільнити її, коли вона піде з подругами в Дівін. Він прийшов з товаришами в умовлене місце, з'явилася дівчина, на яку він чекав, з дев'ятьма подругами. В ту ж хвилину вискочив із засідки цілий загін войовниць, — юнак і його товариші були вбиті.

Загинув також воїн, який повірив одній красуні з дружини Власти, нібито вона йому здасть Дівін. За домовленістю, вона пустила його потай до міста разом з численною дружиною. Але жоден з них не повернувся додому.

Жертвою підступності став також молодий воєвода Цтірад, якого особливо ненавиділа Власта за те, що від його меча полягло в боях дуже багато войовниць.

Якось, чудового літнього дня, їхав Цтірад з кількома чоловіками із своєї дружини полем, прямуючи із своїх володінь до Празького міста. Молодий воєвода та його люди були озброєні мечами, луки і сагайдаки висіли у них за плечима; у багатьох були й списи. В ті дні на кожному кроці можна було чекати нападу із засідки, і нерозважливо було б виїхати в поле неозброєним і без охорони.

Сонце пекло, було душно. Ні колосок, ні листочок не колихалися в полі. Навіть у лісі, куди вела дорога, не було холодку. Тінь від дерев і скель, що обрамляли глибоке міжгір'я, не давала полегшення. Жодної гілочки не колихав вітерець. Струмок у хащі кущів під скелею беззвучно котив свої води. Здавалося, що все завмерло: дерева, вода і птахи... Раптом людський голос порушив цю тишу: всі почули чи то стогін, чи то просьбу про допомогу.

Цтірад та його супутники з тривогою прислухалися. Крик повторився за скелею і раптом замовк. В ту мить над головою Цтірада піднявся ворон і наповнив повітря зловісним кряканням. Але молодий воєвода та його прибічники не звернули уваги на попередження похмурого птаха. Всі поспішили в той бік, звідки долинув крик. Обійшовши скелю, чоловіки зупинились, як вкопані. Ось що вони побачили.

Біля підніжжя скелі, що поросла кущами ожини й малини, на яких біліли квіти і червоніли ягоди, зеленіла галявина, вкрита тонконогом і червоним маком. Великий старий дуб підносився поблизу скелі, а під ним напівлежала дівчина, міцно прив'язана до стовбура. Знесилівши від крику, вона опустила голову. Чудове волосся її розсипалося по плечах. На ремені біля пояса висів мисливський ріг.

Почувши кінський тупіт, красуня підняла голову і, побачивши воїнів, слізно почала просити їх в ім'я богів зглянутися на неї та звільнити її.

Зворушений красою і жалібним голосом дівчини, Цтірад позабув усяку обережність; позабули її й супутники його. Зіскочивши з коня і вихопивши меч, молодий воєвода перерізав пута і звільнив дівчину. Він і не підозрівав, що все це підступи Власти: довідавшись від однієї із своїх шпигунок про день, коли Цтірад поїде до Празького міста, Власта вирішила скористатися цим, щоб згубити його. Цьому мала допомогти одна з її вродливих, дружинниць.

Звільнена красуня палко дякувала Цтірадові і сказала йому, що звуть її Шаркою і що вона дочка воєводи з Окоржіна. Бунтівниці з Дівіна напали на неї в гаю, зв'язали і вже тягнули до свого міста, щоб приєднати до дружини, але, зачувши тупіт коней, не встигли цього зробити.

— Потягли мене до дерева і так прив'язали,— розповідала дівчина, — що я не могла поворухнутися. І, наче на глум, привісили мені ріг, а он і глечик з медом поставили, щоб я, дивлячись на нього, ще більше мучилася спрагою.

Вона показала на глечик, що стояв у траві, біля її ніг, і з гіркими сльозами просила, щоб воєвода не залишив її та відвіз до батька, поки не повернулися скажені ратниці з Дівіна.

Присівши коло дівчини, Цтірад почав утішати її, обіцяв виконати просьбу і подав їй глечик з медом, щоб вона підкріпилася після пережитих хвилювань. Дівчина напилась і запропонувала йому.