Розділ «Старовинні легенди чеського народу»

Воно знову стало колискою і поринуло туди, звідки виринуло, в темну безодню, під Вишеградською скелею, і там чекає...

Дівоча війна

Із смертю Лібуші скінчилися для її дівчачої дружини красні дні. Дівчата одразу відчули, що на них уже не зважають. Дуже їм було прикро. З гіркотою згадували вони той час, коли їхня княжна панувала над мужами і над усією землею. Гнів охоплював їх, коли чоловіки говорили з посмішкою:

— Досить ви панували, а ми кланялись. От ви і залишилися ні з чим.

Дівочі серця переповнювалися гнівом і жадобою помсти. Нарешті, дівчата схопилися за мечі й луки і, не розрахувавши сил, вступили в бій з чоловіками. Проводиркою стала Власта, колись ватажок Лібушиної дружини. Вона перша гукнула бойовий клич, перша взялася до зброї, зібрала подруг і приступила до будівництва дівчачої фортеці на високій горі за Влтавою, якраз проти Вишеграда.

Войовничі дівчата корилися Власті, як своїй княгині і володарці. За її наказом багато які з них поїхали в різні краї і почали збирати жінок та дівчат, умовляючи їх усе покинути і зібратися до міста Дівіна, щоб іти на чоловіків війною. Нехай, мовляв, вони нам служать і за плугом ходять, а ми будемо володарювати над країною.

Заклик Власти не був пустим словом, яке відлітає з поривом вітру. Він, як іскра, запалив жіночі серця. Подібно до голубок, що залишають свої гнізда, рушили жінки і дівчата від своїх чоловіків, батьків і братів до нового міста Дівіна. В горницях, палатах, на подвір'ї і на валах зібралося їх видимо-невидимо.

Чоловіки з боку Вишеграда, потішаючись і глузуючи, дивилися, як дівчаче військо вправлялося в поводженні із зброєю та верховій їзді; старі й досвідчені воїни ставилися до цієї витівки зневажливо. Коли при князі Пржемислі заходила мова про дівчачу дружину, воїни говорили про неї з насмішками, збираючись помірятися з войовницями відвагою й силою.

— Ото буде потіха! — говорили вони.

Але Пржемисл не поділяв веселого настрою своїх воїнів. Він був задумливий і здавався заклопотаним.

— Хочете знати, чому я не сміюся з вами? І ви не сміялися б, якби у вас було видіння, подібне до мого, сьогодні вночі.

І бажаючи застерегти їх, він розповів їм, що бачив:

— Була ніч. Повітря було сповнене густого сморідного диму. В заграві пожежі я побачив дівчину в шоломі, з-під якого розвівалося густе волосся. В одній руці тримала вона меч, у другій чашу. На землі, в пилюці, лежали скривавлені чоловіки. Та дівчина, мов навіжена, бігала по мертвих тілах, збирала кров у чашу і з пожадливістю хижака пила її.

Звертаюся до вас, мужі. Прислухайтеся до голосу богів, не нехтуйте знаменнями з неба. Видіння те послане мені, щоб застерегти вас. Слухайте його і будьте обережні!

Тимчасом жінки і дівчата в Дівіні готувалися до бою. Поборовши в серцях своїх голос крові, вони рішуче оголосили чоловікам, батькам і братам:

— Ми вам чужі і вас не знаємо. Хай кожний сам про себе дбає.

Самі ж, всі до одної, поклялися великою клятвою краще загинути від власного меча, ніж поступитися перед чоловіками або зрадити свою справу. Потім присягнули на безумовну слухняність своїй проводирці.

Власта призначила для кожної справу і місце. Наймудріших покликала на раду; найрозважливішим доручила охорону міста; найвідважніших послала вправлятися в бойових прийомах, щоб потім убивати чоловіків, як собак; найвродливішим наказала заманювати чоловіків і нищити їх.

Чоловіки продовжували впиратися в своїй помилці і на пересторогу князя не звертали уваги. Наче на веселий бенкет, зібралися вони на Дівін. «Лише з'явимося, — думали вони, — та блиснемо мечами, дівчаче військо розбіжиться, як зграя кішок».

Але трапилося несподіване чудо. Дівчаче військо за стінами не сховалось і, подібно до кішок, не розбіглось. Прямо з брами, під проводом Власти, виступило воно в повному порядку. Сидячи на вороному коні, Власта, в лускоподібній кольчузі, шоломі, із списом у руці, звернулася до свого війська з палкою промовою, закликаючи подруг не боятися і мужньо бити ворогів.