Розділ «Старовинні легенди чеського народу»

— Вітаємо тебе, муже великий, князю, богами нам суджений. Залиш волів, надінь одяг, нами принесений, сідай на коня і поїдемо. Чеський народ з нетерпінням чекає на тебе. Прийди і прийми володіння над нами, тобі і твоїм нащадкам призначене. Будь нашим князем, суддею і захисником.

Пржемисл мовчки вислухав мову послів, мовчки встромив у землю горіховий прут, який держав у руці, і розпряг волів. Знімаючи з них ярмо, він сказав:

— Йдіть, звідки прийшли.

В ту ж хвилину воли піднялися і зникли в скелі, яка розступилася перед ними і знову зійшлася так, що сліду не лишилося.

Звернувшись до послів, Пржемисл сказав:

— Шкода, що ви зарано прийшли. Якби я встиг доорати це поле, в землі вашій було б завжди вдосталь хліба. Але через те, що ви поспішили, то знайте, що колись в землі нашій буде голод.

Коли він скінчив, усі побачили, що земля дала горіховій гілці життя й соки. Наче кущ навесні, прут почав покриватися бруньками, пустив пагінці, які вмить перетворилися на три галузки; на них зазеленіли листочки, серед листочків з'явилися молоді горішки.

Посли з острахом дивилися на це диво. Пржемисл повернув плуг лемешем догори і, взявши з межі ликову торбину, вийняв з неї хліб, сир, поклав на леміш, який яскраво виблискував проти сонця, і запросив послів розділити з ним трапезу.

«Ось він, залізний стіл, про який говорила княжна наша!» — подумав кожний з послів, мимоволі здригаючись у душі.

Поки вони з Пржемислом трапезували і з його чаші пили, засохли і відпали на прутку дві галузки, а та, що лишилася, почала буйно розростатися вгору і вшир. Послам стало не по собі. Вказавши на це чудо, вони спитали Пржемисла, що воно означає, чому дві галузки засохли і тільки одна лишилася.

— Про це скажу вам, — мовив Пржемисл. — Знайте, що з роду мого багато хто буде володарювати, але вціліє тільки один.

Посли спитали, чому трапезують вони не на межі, а на залізному лемеші.

— Для того, щоб ви знали, що рід мій правитиме залізною рукою. Поважайте залізо. В мирний час ви ним поле орете, в тривожний — боронитесь від ворогів. Доки буде в чехів такий стіл, не здолають їх вороги. Якщо ж чужоземець вкраде той стіл, втратять чехи свою свободу.

Промовивши ці віщі слова, Пржемисл підвівся і пішов у село попрощатися із своїм родом, віднині таким шановним і знатним. Потім, убравшись в князівські шати, він сів на коня, який під ним радісно заіржав. По дорозі посли допитувались у Пржемисла, навіщо він узяв з собою ликову торбину й личаки. Відповів Пржемисл:

— Вам і дітям вашим заповідаю берегти ці личаки, щоб вони нагадували про минуле. Нехай пам'ятають мої нащадки, звідки вони родом, живуть в страху божому, не гноблять довірених їм людей і не засліплюються гординею, бо всі люди рівні.

Коли посли з князем під'їжджали до Вишеграда, назустріч їм вийшла Лібуша в блискучому головному уборі і в коштовному намисті з янтарів і халцедонів на білосніжній шиї. У білому одязі, зашаріла від хвилювання, вона була прекрасна. Радісно сяяли її очі, які ще здалека узріли Пржемисла на Белоші, оточеного послами. За княжною йшов її почет: дівчата з кісниками у волоссі, скріпленими ззаду блискучими пряжками. За ними йшли родоначальники, що, як і весь народ, лишились у Вишеграді чекати повернення посольства з новим князем.

І зраділи всі, побачивши красивого, ставного мужа; а найбільше Лібуша, яка вже раніше зустрічала жениха в Будчі. Подавши один одному руку, князь і княжна ввійшли в місто і за ними весь народ з великими веселощами. З радісними вигуками чехи повели й посадовили Пржемисла на кам'яний князівський престол і проголосили здравицю новому князеві та його союзові з Лібушею. Славили їх і в місті, і в передмісті, на горі і під горою. Воєводи і гості засіли за столи у князівському дворі і бенкетували.

Їли багато страв і пили багато медів різних. Пили і співали, і слухали гуслярів, які, перебираючи струни, співали старовинних пісень про героїв та про битви часів минулих. Потім знову бенкетували до ночі, бенкетували і вночі, при світлі вогнів і факелів.

Погасли вогні, і над лісом уже зайнялася рожева зоря, а в місті і в передмісті стояв ще гул від шумних веселощів. І звуки ці вранішній вітерець відносив за ріку, в темні ліси, оповиті білуватим туманом.

Лібушинe пророцтво