Розділ «Старовинні легенди чеського народу»

— Бачу заграву пожежі. В темній воді пашить полум'я. У вогні міста, селища, села. Ах, гине все, гине...

При світлі пожежі кривавий жорстокий бій... Багато боїв... Посинілі тіла, вкриті ранами, кров'ю... Брат убиває брата, а чужоземець топче їх ногами. Бачу лихо велике, приниження, ганьбу...

Дві дівчини подали їй золоту колиску її первістка сина. Радість блиснула в очах Лібуші і осяяла її риси. Поцілувавши колиску, вона спустила її в бездонну глибину і мовила схвильованим голосом:

— Спочивай глибоко на дні, колиско мого сина, доки не прийде час виплисти тобі на поверхню. Не залишишся ти навіки в темній безодні; не триватиме без кінця ніч над батьківщиною. Знову засіяє ясний день, знову повернеться щастя до мого народу.

Очищений стражданнями, зміцнений працею і любов'ю, розцвіте він у силі, виконає своє призначення і досягне слави.

Тоді випливеш ти, колиско, з безодні, вийдеш на білий світ, і спочиватиме в, тобі дитя, якому судилося стати рятівником батьківщини.

Минули роки, настав час і Казі, яка так часто лікувала немічних своїми благословенними силами, сама стала жертвою смерті. На спомин про неї, поблизу Казіна, на березі Мжі, жителі насипали високий могильний горб.

Потім перст похмурої Морани торкнувся чола Тети. По всьому Тетінському краю тужили за Тетою, як за рідною матір'ю. Попіл її поховали на горі Поглед, поблизу священного місця, в затінку старих дубів, де вона поклонялася богам і приносила жертви.

Дев'ять днів горіли великі вогні і правилися жертви. На могилі Тети поставили великий камінь.

Осиротіла Лібуша, переживши своїх сестер. Але й її час прийшов. З навіяння богів дізналася вона, що кінець її близький. Думаючи про вічність, про шлях до раю, до батька і сестер, вона покликала Пржемисла і попросила його зібрати родоначальників та старійшин, щоб востаннє поговорити з ними.

Покликані зібралися на князівський двір. Після того, як на палаючому жертовнику принесена була жертва богам, Лібуша, всіма шанована княгиня, ввійшла в коло тих, що зібралися. На блідому обличчі її був спокій, погляд уже дивився у вічність.

Оголосивши родоначальникам і старійшинам, що час її прийшов і що вона востаннє говорить з ними, Лібуша заповідала їм служити вірою і правдою Пржемислові та його синові і завжди коритися князям своїм. Всі слухали її з глибоким благоговінням, зворушені до глибини душі. Коли княгиня почала просити чоловіка любити підданих, як дітей своїх, і бути до них поблажливим, на очах у багатьох сивобородих старців появилися сльози.

Здійнявши руки, Лібуша благословила присутніх і, пройшовши до себе, лягла на землю — спільну для всіх матір, і померла.

Гірко плакали за нею чоловік і син; плакали мужі і дівчата, плакали плачем великим. Віднесли і спалили її тіло, а попіл поховали, справивши над могилою тризну.

Де спочиває прах Лібуші, напевно нікому невідомо. Називають місто Лібушине і Лібіце. Існує переказ, що могила її знаходиться поблизу Ошкобрг, де росте багато чудодійних трав.

Довго-довго спочивала золота колиска на дні Влтави, під Вишеградською скелею. Йшла хвиля за хвилею, а на Чеську землю — біда за бідою.

Пожежі руйнували міста й села, в кривавих боях і сутичках гинув цвіт чеського народу. Кров залила прекрасний край. Брат убивав брата, а чужоземець наступав їм п'ятою на голову.

Але не була та ніч безкінечною.

Настав час, і золота колиска піднялася з темних вод. Яскраво заблищало сонце при денному світлі, і спочило в ній дитя — майбутній рятівник вітчизни. Це був останній нащадок колись могутнього роду Пржемислова.

Колиска росла разом з дитиною і виросла в золоте ложе, а дитя виросло в мужа і стало батьком вітчизни[11]. В священному Карлштіні знаходилося це зачароване ложе. На ньому відпочивав правитель, стомлений державними справами і турботами про свій народ. Коли ж він помер, то не захотіло іншого господаря золоте ложе і зникло.