Розділ «Старовинні легенди чеського народу»

Дружинники тим часом спішилися, поприв'язували коней і полягали в холодку. Був полудень. Пряний запах чебрецю та інших квітів долинав з лужка разом з палючим подихом полудневого сонця. Все завмерло; тільки метелик пурхав над травою. У дружинників злипалися повіки, сон змагав їх.

А молодий воєвода прислухався до солодкої мови вродливої Шарки і попивав мед з глечика. Потім він узяв ріг, який дівчина відв'язала від пояса і почав розглядати його. А коли Шарка несподівано сказала: «Цікаво, який у нього звук», — Цтірад підніс ріг до рота і засурмив на всю силу своїх легенів.

Серед мертвої полуденної тиші гучно прозвучав цей звук. Луна вдарила його об скелі і віднесла вглиб лісу.

І раптом... наче пробудилася заснула буря. Залунали дикі крики, — з-за дерев, з-за скель, із хащі лісу, звідусіль, ніби бджоли, що рояться, з'явилися озброєні войовниці. Перш ніж Цтірадові дружинники опам'яталися, перш ніж вони встигли скочити на коней та вихопити мечі, дівчача дружина кинулася на них і переколола всіх. Цтірад кинувся був на допомогу, але не встиг він схопитися за меч, що лежав у траві, як войовниці повалили і зв'язали його.

І ось він лежить у путах під тим самим деревом, до якого була прив'язана звільнена ним підсобниця Власти. Не тямлячи себе від люті, Цтірад накликав на Власту всі пекельні сили, але Шарка і всі інші лише сміялися. З неприхованою зловтішністю повели вони в Дівін вродливого бранця, який мусів іти зв'язаний коло коня Шарки. Дружина його залишилася на галявині, на зім'ятій траві, залитій кров'ю. Мертві лежали молодці на сонці, проколоті мечами. Рої мух сідали на їхні обличчя, а високо над ними кружляв ворон, на попередження якого вони не звернули уваги. Він крякав, скликаючи товаришів на криваву трапезу.

Так загинула дружина Цтірада разом із своїм воєводою. Дике, скелясте міжгір'я, де це сталося, і по цей день зветься Шаркою, за ім'ям тієї, яка занапастила воїнів.

На ранок варта і розвідники принесли до Вишеграда страшну звістку. Поблизу Дівіна вони бачили колесо і на ньому знівечене тіло воєводи Цтірада. Дівчаче військо колесувало його.

Коли страшна ця звістка рознеслася по землі чеській, озброєні чоловіки почали з'їжджатися з усіх сторін Вишеграда. Обурені жіночою жорстокістю, вони просили Пржемисла повести їх на Дівін, щоб помститися за вбитих і загублених братів. У декого невистачало терпіння чекати князівського наказу, і вони　 розбрелися по дорогах і вбивали войовниць де трапиться. Багатьох взяли в полон і привели до Вишеграда.

Власта розлютувалася, мов левиця, і, впевнена в перемозі, повела все своє дівчаче військо на Вишеград, вирішивши взяти його приступом і перебити всіх чоловіків.

Але, перш ніж войовниці встигли досягти мурів міста, назустріч їм бойовим строєм виступили чоловіки, охоплені жадобою крові й помсти.

Почався жорстокий бій. Власта на коні, на чолі свого війська, кинулася на ворога. Вона летіла на одчай душі, певна, що її дружина скаче за нею. Та ба!

Соратниці не встигли за нею, були відтіснені, і Власта опинилася одна серед чоловіків. Здавлена в рукопашній сутичці, вона не могла вільно діяти зброєю. Її стягли з коня і взяли на мечі.

Так загинула честолюбна Власта. Інші марно намагались боротися. Коли ж побачили свою проводирку, повалену в порох, войовниці, перед якими тремтіли чоловіки, самі затремтіли від страху і безладно кинулися до Дівіна, сподіваючись знайти там безпечний притулок.

Багато їх залишилося на полі бою, багато полягло на шляху, але й ті, що добралися до Дівіна, не втекли від своєї долі. Чоловіки гналися за ними слідом і вдерлися в місто. Тут і прийшов кінець жіночій силі та молодецтву. Закричали і застогнали войовниці чисто по-жіночому, визнали чоловіків і братів, падали перед ними на коліна і, простягаючи до них руки, просили пощади.

Але чоловічі серця скам'яніли. Мужі мстилися за Цтірада і за всіх загублених хитрістю або силою. Мстилися жорстоко. Жодній бунтівниці не було пощади; всіх умертвили і прекрасні тіла їх Повикидали з вікон і з висоти валів. Знищивши все дівчаче військо, чоловіки спалили Дівін і попіл розвіяли за вітром.

Прапор святого Вацлава

У літну зима була.

У 1125 році в червні, після зелених свят, почався в Чеській землі вальний снігопад, і настали такі люті морози, що в багатьох місцях дерева загинули і гірські потоки вкрилися грубим шаром криги. Коли ж настала справжня зима і все занесене було глибоким снігом, на загальний жах, почалися літні грози. Тижнів за три перед різдвом гримів грім і спалахувала блискавка. Велика гроза була і вночі під святого Стефана.

На другий день Нового року, перед світанком, важка хмара, що висіла низько над вкритою снігом землею, вмить вибухнула громом. Небо безупинно розверзалося, вогняні стріли літали з краю в край так часто, що око ледве встигало мигнути.

Люди побожно хрестилися й говорили, що ці знамення не на добре, що надходять часи тяжкі, буде війна. Та як і не бути, коли князі жорстоко між собою сварилися. Йшла чутка по всьому краю, по містах, містечках і пригородах, по селах і селищах, що оломоуцький князь Отік, на прізвисько Чорний, поїхав у Баварію до німецького імператора, щоб випросити собі престол двоюрідного брата свого Собеслава, обранця чеського народу.