Розділ «Старовинні легенди чеського народу»

Так возвела Лібуша Пржемисла на престол князівський. Після весілля спустилася вона з ним у велике підземелля, вирубане в скелі і замкнене важким замком. Там на грубих столах попід стінами лежала величезна кількість зброї, начиння і дорогоцінностей. Були там булатні мечі, ковані пояси, шоломи з шишаками, обручки, персні, срібні діадеми, янтарі, корали, дорогоцінне каміння, куски срібла і чаші з сергами, що стояли на великій скрині з чистим золотом. Увесь цей скарб Лібуша показала Пржемислові, бо віднині він належав і йому.

Разом з Пржемислом часто спускалася вона в чудесний сад, і подружжя йшло на заповітне місце під деревами, де виблискувала срібна голова похмурого Перуна. Там весною і влітку проводили вони час у мудрих розмовах. Відвідували вони священний гай над Єзерком та інші місця, куди Лібуша із своїми дівчатами любила ходити до одруження. Побувало подружжя і в купальні, де дівчата, бувало, розчісували чудове волосся Лібушине, оспівуючи її красу.

Разом з чоловіком Лібуша обдумувала устави і закони на щастя країни. Багато мудрих законів установив Пржемисл. Ними він стримував буйний люд, ними встановлював мир, ними ж багато віків правили його нащадки.

Часом Лібуша пророкувала, охоплена віщим духом. Якось стояла вона з Пржемислом, дружиною і воєводами на скелястому стрімчаку високо над Влтавою. Довгі тіні вже лежали на квітучих луках долини, де під шатром з вільхи, верби і кленів дзюркотів потік Ботич. Гай на пагорбку і хлібні поля по той бік Влтави були залиті червонуватим світлом сонця, що вже заходило.

Всі милувалися золотистими нивами, смугами квітучої конюшини і раділи такій благодаті. Один із старійшин згадав той час, коли він, з наказу воєводи, блаженної пам'яті, разом з іншими послами вирушив шукати місце для нового міста і вперше ступив на цей грунт.

— І яка ж тут була пустеля! Все ліс та ліс, як отам. — І старий указав на лісисті гори за рікою.

На рівній поверхні ріки виступали острови, вкриті буйною рослинністю, величезними деревами і густими кущами. Птахи кружляли над лісом, а на березі, де дерева, обвиті диким хмелем, схилялися над водою, шуміли в густому очереті, зграї диких качок.

Всі спрямували свої погляди в той бік, куди вказував старий патріарх. Далекі ліси вже почали огортатися синюватими вечірніми сутінками. З-за верховіття дерев піднімався вгору стовп диму, освітлений промінням сонця, що заходило, — якийсь звіролов розпалив багаття в лісовій хащі...

— Поки не впадуть ті ліси, — вів далі старий, — нас тривожитимуть голодні вовки. Скільки їх там за Страховим, Шлаховим і навколо!.. Поки не зрубають ліси...

Він не договорив, його вже не слухали. Дивлячись на молоду княгиню, всі стояли, затамувавши подих, боячись поворухнутися, щоб не порушити її натхнення. На скелі, попереду всіх, стояла в екстазі Лібуша, не помічаючи ні чоловіка, ні оточуючих. Обличчя її світилося внутрішнім світлом, очі сяяли. Благоговійний страх охопив присутніх.

Здійнявши руки вбік лісів, що синіли вдалині, і спрямувавши на них свій гарячий погляд, Лібуша пророкувала:

— Бачу велике місто... Слава його досягне зірок небесних.

Місце для нього у закруті Влтави, де межує вона з потоком Брусніцею, що тече в глибокому яру. На півдні від неї скеляста гора і ліс Страхова.

Там, серед лісу, знайдете ви чоловіка, він обтісує поріг для свого будинку. І місто, яке ви збудуєте, зватиметься Прагою[10]. Як князі і воєводи перед порогом будинку схиляють голови, так буде весь світ кланятися тому місту.

Лібуша замовкла; віщий дух від неї відлетів.

І пішли люди за ріку до старого лісу і знайшли все так, як провістила Лібуша. На тому місці збудували місто, укріпивши його з боку лісу Страхова, звідки воно було найбільш доступне. Викопали глибокі рови, насипали високий вал, а на валу звели високі стіни з вишками. Зовні стіни оббили солом'яними щитами, покритими глиною, щоб захистити стіни від пожежі та розжарених стріл.

І було місто Прага укріплене. І панувало воно коло Вишеграда над Чеською землею.

Часто спускалася Лібуша до підніжжя Вишеградської скелі, туди, де поблизу глибокої ковбані Влтава прорила в скелях печеру, яка правила княгині за купальну горницю. Там одного разу стояла вона, охоплена віщим духом, і, дивлячись у хвилі, бачила майбутнє.

Хвиля бігла за хвилею, і видіння змінялися видіннями. З хвилею налинули, з хвилею і відлинули. Чим далі, тим похмурішими і безрадіснішими ставали вони; паморочилось у голові і боліло серце.

Бліда, тремтяча, схилившись над річкою, Лібуша вдивлялась у грізні видіння. З острахом дивився дівчачий почет на свою княгиню. Печаль страждання лягла на її чолі. Глибоко схвильованим голосом вона говорила: