Розділ «Старовинні легенди чеського народу»

Коли посли проїхали Тепліцу, на горизонті, в білуватому тумані вималювалися обриси Крушних гір. Там посли наздогнали своє військо. Віт зіскочив з коня і вбіг у князівське шатро.

Дуже зрадів Собеслав і, подякувавши господові, звелів сповістити військо про привезений скарб.

Вихорем пролетіла звістка по табору, і кожний, хто тільки міг, кинувся до князівського шатра подивитися на прапор. Біля шатра в шубі, обшитій хутром, стояв ставний князь. Він піднявся на сани, і всі його бачили. Коло нього був Віт. Вони обоє були з непокритими головами. Піднявши прапор високо над головою, князь вигукнув голосно:

— Ось знак милості божої: спис святого Вацлава і — дивіться, воїни! — прапор, посланий нам святим Войтехом.

Всі люди, старий і молодий, воєводи, рицарі і простий люд знімали шашки, падали на коліна, осіняючи себе хрестом. Вигуки захоплення, радості, надії й подяки, не стихаючи, лунали навколо князівського шатра. Радісна звістка полетіла далі і досягла варти, де, стоячи в снігу, воїни охороняли дороги і міжгір'я. Вона докотилася до найбільш передових постів, які на ранок дали знати про появу німців.

Наближалася велика сила різного німецького люду. Тут були саксонці, фламандці, фризи і брабантці, шваби і баварці. Нескінченні ряди військ чорніли серед снігових вершин. Наче велетенська гадюка, повзли вони по горах то вверх, то вниз, то знову вверх. Важко просувалися зморені люди і коні. Потопаючи в снігу, спотикалися вони, падали і, незважаючи на мороз, обливалися потом. Від коней пара стовпом валила. Важке озброєння знесилювало воїнів.

Багато хто з рицарів, знявши озброєння, йшли коло коней пішки. Піше військо знемагало і часто зупинялося. В передових рядах їхав ставний рицар у кольчузі. Це був маркграф Альбрехт, прозваний «Ведмідь», і поруч нього — смаглявий, чорноволосий Отік Чорний, озброєний з ніг до голови. Вони позирали навколо і підганяли відстаючих.

З верховини широкою хвилею хлинули німці вниз у Хлумецьку долину. Там стрункими рядами стояло чеське воїнство з прапорами, які майоріли в імлистому морозяному повітрі і над якими, мов святиня всього війська, підносився прапор святого Вацлава. Його тримав Віт, у кольчузі і шоломі, а навколо стояли сто найзнатніших чеських рицарів і духовенство — почесна варта святого прапора.

Погляди чехів були звернуті вперед, на незліченну силу ворогів. Силі цій не видно було кінця. Вся долина кишіла німцями, куди не кинеш погляд — їхні шоломи і списи. Настала вирішальна хвилина. Перед тяжким, нерівним боєм у кожного воїна стиснулося серце.

Раптом хтось скрикнув і показав угору. Всі погляди звернулись до неба. Високо в повітрі ширяв орел, розкинувши свої могутні крила. Він пронісся над чеським військом і полетів до німців. Усі затамували подих, наче завмерли. В тиші, яка запанувала навколо, гучно прозвучав крик орла. Він кричав над німецьким військом, наче вимагаючи собі поживи.

І слідом за цим, диви, ще добра прикмета: над чеським військом розлігся могутній звук дзвона. Хвилі урочистих звуків, зливаючись з хвалебним голосом, що піднімався в небо, запалили воїнів. Обличчя проясніли, очі загорілися, люди затремтіли від благоговіння. Зворушенням дихало обличчя Віта, сльози текли з його очей.

— Браття! — голосно вигукнув він. — Господь бог з нами! Будьте міцні і безстрашні. Дивіться, он святий Вацлав, оточений сяйвом, на білому коні, в білому вбранні, із списом та корогвою в руках. Він бореться за нас! Дивіться! Він підноситься над нами — він, преблагий Вацлав, батько Чеської землі!

В глибокому благоговінні, із сльозами на очах, здійнявши руки до неба, воїни, рухомі загальним почуттям сердечного зворушення, заспівали в один голос: «Господи, помилуй»[13]. Далеко по долині, вкритій глибоким снігом, прозвучала урочиста пісня, спадщина предків. Під звуки цієї пісні Собеслав з вийнятим мечем кинувся на ворога, і за ним, палаючи бойовою відвагою, все військо його.

Шум бою заглушив священну пісню. Над долиною розлігся гул жорстокої битви. Німці билися хоробро, але не змогли встояти. Наче морський приплив, насувалися на них чехи; попереду — головне військо, по боках — запасні загони. Кололи, рубали ворога, проколювали його червоні кафтани, тіснили противника до видолинка. Стиснуті з усіх боків, німці збились юрмою, не в силі зрушити ні вперед, ні назад. Сотні їх падали в жорстокій січі. Сніг почервонів від пролитої крові, яка відразу застигала на снігу, на одязі, на зброї і навіть на ранах.

Німці покидали зброю, і хто міг, рятувався втечею. Інші, встромивши мечі в сніг, здавалися і просили пощади. Серед полонених опинились: епіскопи Межиборський і Гальберштадтський, граф фон Лара і сам маркграф Альбрехт Ведмідь. А той, хто був винуватцем несправедливої війни, Отік Чорний, лежав, уражений на смерть. Число убитих німців було велике: загинуло до п'ятисот іменитих воїнів, а інших не перелічити.

В розпачі дивився з гори Лотар на розгром свого війська, але допомогти йому був неспроможний. Вже і йому самому загрожувала небезпека. Він хотів був відступити з рештками війська, але було пізно. Чехи заступили дорогу німцям, які були настільки ослаблені, що не могли пробитися. Імператор був оточений і взятий у полон з усім своїм почетом. Нічого більше не залишилось йому, як просити миру. Генріх Тройський вирушив до Собеслава і попросив його прийти до Лотаря. Чеський князь прийшов і вчинив великодушно. Коли цісар визнав його обрання і права, що випливали звідси, Собеслав відпустив його.

Сумний повернувся Лотар з рештками свого війська додому. Після його приїзду вся Німецька земля вдяглася в траур, особливо саксонці, які втратили в Чеській землі цвіт свого родрвитого дворянства.

З багатою здобиччю поверталося з Хлумец побідоносне чеське воїнство. Радісна звістка про перемогу летіла поперед нього. Всюди з благоговінням вислухували розповіді про чудесну допомогу з неба, про прапор святого Вацлава і говорили, що ні батькам, ні дідам не випадала на долю така слава, яку здобуло собі чеське військо в Хлумецькій долині. Несказанна радість охопила серця всіх чехів. З торжеством і пошаною зустріла Прага хороброго князя та його славне воїнство.

Переказ розповідає ще про одну славну перемогу, досягнуту за допомогою з неба і про чудесне видіння Яна, сина Свойслава.

Це було в 1260 році, коли чеський король Пржемисл II воював з угорським королем Белою і молодшим Стефаном. Довго стояли два війська одне проти одного на берегах Морави: чехи — на правому, угорці та їх союзники — на лівому. Всіх їх було більше ста сорока тисяч — сила велика, та ще більшість у кіннім строю.