Розділ «Старовинні легенди чеського народу»

Військо чеського короля ледве досягало ста тисяч, з них сім тисяч вершників, з голови до п'ят покритих бронею, навіть коні були В броні.

Так стояли війська одне проти одного, і ріка між ними котила свої води. Ніхто не наважувався переправитися першим і опинитися лице в лице з ворогом.

День ішов за днем; минув тиждень. Королі, вступивши в переговори, вирішили, що чехи в призначений день відійдуть від ріки, а угорці другого дня перейдуть на той берег; тринадцятого числа липня місяця, в день святої Маргарита, обидва війська мали вступити у вирішальний бій.

Вирішили і присягою ствердили угоду угорський князь та його вельможі. Але угорці договір і присягу поламали і, переправившись на той берег, великою силою не тринадцятого, як було умовлено, а дванадцятого вдарили на чехів.

Чехи ж, покладаючись на чесність противника, не готувалися в цей день до бою. Багато їх поїхало на фуражировку. Коли угорці несподівано напали на них з трьох боків, чехи опинились у великій небезпеці. Страх охопив чеське військо, коли стало чути дикі крики озвірілих ворожих вершників. Подібно до тучі сарани, скакали вони на конях своїх, під копитами яких двигтіла земля. Але ось серед чехів залунали звуки рідної їм пісні «Господи, помилуй!», і головний воєначальник підняв прапор Чеської землі. Страх як рукою зняло, і чеське військо мужньо вступило в бій.

Де б не появлявся пан Ярош із Подегуз з прапором, ворог відступав і кидався навтіки. Ні пан Ярош, ні відважні мужі, що супроводили його, не дістали жодної рани.

У самому розпалі битви, в жаркий полудень, коли люди знемагали від спеки, чеські воїни, що стояли за головним військом, у запасі, побачили чудесне видовище: над їхнім військом, кінним і пішим, над морем шоломів і прапорів з'явився великий орел, кольором біліший від снігу, з золотистою головою і шиєю.

Поширюючи навколо себе яскраве сяйво, орел, широко розкинувши крила, ширяв над самим прапором святого Вацлава. Де б не з'явився він у руці чеського пана, серед найжорстокішої січі, орел летів за ним.

Раптом білий сяючий птах почав збільшуватися; крила його росли й ширилися з разючою швидкістю. Тінь від них, наче від величезної хмари, падала на зморених воїнів та освіжала їх. Корогва святого Вацлава виразно виділялася на цьому темному фоні, її золотий хрест горів яскравим світлом.

Погасло світло, зник птах, і палюче сонце знову засіяло над воюючими. Це було в післяобідню годину, коли на моравському полі гримів переможний крик чеського війська, яке вже гнало угорців, що безладно відступали до ріки. В паніці кидалися вони в воду, поспішаючи досягти того берега; і гинули в хвилях люди і коні, гинули в такій кількості, що загатили ріку, і чехи по купах мертвих тіл перейшли, як по мосту, на той бік і заволоділи табором з багатою здобиччю.

На війну з угорцями забирався також Ян, син Свойслава. Кінь і озброєння були вже готові, але жорстока хвороба звалила Яна на скорботне ліжко, і він пролежав кілька тижнів. Дуже горював він, що не міг іти з королем своїм, і особливо було для нього тяжко, що з поля бою не доходили до нього вісті. Вістей цих він чекав з нетерпінням.

Якось, коли весь двір ще спав міцним передранішнім сном, з хворим трапився такий жорстокий припадок, що близькі, які сиділи коло ліжка, подумали, що настав його смертний час. Обличчя посиніло, погляд напіврозплющених очей померк, утруднене дихання підіймало груди.

Раптом він затих, і обличчя його враз змінилося. З'явився рум'янець, вуста всміхнулися, розплющилися очі, в них блиснуло життя. Хворий сів на ліжку і схвильованим голосом сказав:

— Послухайте, що мені зараз привидилось. Я був на полі бою і бачив, як боролися наші брати. Угорці напали на них несподівано, коли вони не були готові до бою. Важко довелось їм, болем стиснулося моє серце. Раптом я побачив... Слухайте, слухайте! Я побачив оточеного сяйвом святого Вацлава у виблискуючій броні та в шоломі. На поясі в нього висів меч в золотих піхвах, оздоблених перлами, а в руці був прапор. Його супроводили святий Войтех в єпіскопському вбранні, святий Прокіп з посохом у руці і п'ять братів-мучеників[14] у чернечому вбранні.

Святий Вацлав оглянувся на святих мучеників і сказав, — я ясно це чув: «Наше військо знемагає, ходімо йому на допомогу!» Сказавши це, він нахилив прапор у бік ворога. Всі кинулися тікати, а наші гналися за ними із співом.

Ян Свойславів склав руки, а ті, хто стояв навколо його ложа, впали на коліна.

— Видно, бог послав сьогодні перемогу нашому війську,— шептали вони.

Коли військо повернулося з поля бою, то з'ясувалося, що видіння було в Яна Свойславова якраз на світанку того дня, коли чехи на Моравському полі здобули славну перемогу над угорцями. Це був дванадцятий день липня місяця року від народження Христа тисяча двісті шістдесятого.

В часи смут, що потрясали Чеську землю, прапор святого Вацлава зник невідомо куди і як. Переказ розповідає, що він не був знищений зухвалою рукою і не потрапив до рук чужоземців. Люди вірять, що прапор і тепер перебуває там, звідки в годину грізної небезпеки був узятий, щоб маяти над чеським військом, — у храмі Вербчанськім.

Але не там лежить він, де раніше, а в іншому, більш безпечному і недоступному місці, всередині горба, на якому стоїть церква, в міцному склепі, на мармуровому столі. Тихо в склепі. Не чути там брязкоту зброї, не долітають туди войовничі вигуки героїв. Але в мороці підземелля символом надії в годину бідувань яскраво світить ратище святого прапора, а згори, з храму лунають войовничі пісні: «Господи, помилуй!» і «Святий Вацлаве, оборонцю землі чеської, захисти нас!»