Розділ «Старовинні легенди чеського народу»

Вранці Лібуша розіслала гінців сповістити народ про те, що після жнив збереться велике народне віче. В призначений день зійшлася і з'їхалася сила-силенна чоловіків від усіх племен чеських. Були тут старі і молоді, кінні і піші, в шапках, кафтанах і плащах, в шоломах і панцирах, з мечем і луком. Із зброєю були ті, кому доводилося їхати пустинними горами і дрімучими лісами.

Багато хто прибув здалека, від кордонів Зличанських і Пшовських, звідти, де сходить сонце, інші з півночі, де жили по сусідству з гордим плем'ям лучан. Багато хто прийшов з півдня, з-за великих лісів за Кроковим містом і від кордонів Німецької, Баварської земель.

У великому передмісті під Вишеградом, де жили ремісники, що робили сідла, вуздечки і збрую, зброю та щити з залізною чи мідною оправою, невистачало місця для прибулих гостей. Коней прив'язували просто до частоколів або до дерев. Шумно було в передмісті, шумно на березі річки. Родичі і знайомі вітали один одного, розповідали про полювання, про зброю, про бої та сутички, а найбільше про те, що займало зараз усі уми: про двох сусідів, що позивалися, про долю Лібуші і про те, який буде новий князь.

Але ось настав час. З Вишеграда засурмили сурми, і народ могутнім потоком хлинув під гору та розлився у дворі перед князівським троном. По боках трону були поставлені почесні сидіння для Казі і Тети.

Прибулі низько вклонилися княжні; вона ж, величаво відповівши на поклін, повели таку мову:

— Слухайте, старійшини, родоначальники і весь народ, слухайте, навіщо покликала я вас. Волю ви цінувати не вмієте, пізнала я з досвіду. З навіяння богів вирішила я не володіти більше вами, бо всім серцем ви бажаєте мати князем мужа. Князь братиме ваших синів і дочок на свою службу; з худоби і коней візьме як данину все, що йому сподобається. Служити будете йому, як іще не служили, і данину платитимете білкою, кіньми і полотном, як іще не платили, і буде вам тяжко і гірко. Зате позбудетесь того сорому, що вами править жінка. Не для залякування кажу вам це, але кажу те, що відкрив мені і моїм сестрам дух віщий. Вибирайте князя мудрого й розумного, бо легко князя посадити, але важко його зсадити. Чи міцні ви у ваших думках і чи хочете, щоб я допомогла вам, указавши його ім'я і перебування?

— Допоможи! Укажи! — крикнули всі, як один.

Натовп, що стояв нерухомо, мов стіна, і з повагою слухав мову княжни, враз захвилювався, наче хлібна нива, колихана поривом вітру.

І от Лібуша в білому вбранні, з білосніжною пов'язкою на чолі, підвелася і, охоплена віщим духом, зняла руки над натовпом. Всі погляди були звернуті на натхненне обличчя княжни. Вказуючи на південь, вона віщала:

— Он за тими горами тече невеличка річка Беліна. Поблизу тієї річки лежить селище роду Стадіци. Недалеко від селища, між полями й луками, є місце просторе, яке нікому не належить. Ширина і довжина його сто двадцять кроків. Там оре ваш воєвода двома рябими волами. В одного вола голова біла, в другого від лоба по хребту йде смужка біла, і задні ноги в нього білі. Візьміть убрання князівське, йдіть і приведіть обраного народом і мною вам — князя, мені — чоловіка. Пржемисл ім'я йому. Він і нащадки його володітимуть землею вашою віднині й довіку.

Коли вибрали найзнатніших послів, які мали їхати у Стадіци та оголосити вибраному мужу про рішення княжни й народу, Лібуша продовжувала:

— Дороги не шукайте і нікого про неї не питайте. Мій кінь поведе вас, а ви спокійно йдіть за ним. Він доведе вас куди слід і приведе назад. Чоловік, перед яким він зупиниться та заірже, і є Пржемисл. І стане вам багато що зрозумілішим, коли побачите трапезу свого воєводи за залізним столом.

На знак Лібуші виведений був Белош, ставний кінь, з широкої шиї якого звисала довга густа грива. Наділи на шию коню широкий хомут, що виблискував металевими бляхами; на спину поклали хутро; поверх нього — багате сідло. Коли на сідло поклали князівське вбрання, кінь рушив, а за ним і посольство.

Про Пржемисла

Було це ранньої осені, тихого сонячного дня. Лібушин кінь ішов швидко, широкими кроками. Ніхто його не вів, не підганяв. Він ішов, наче до своєї стайні, так що здивовані посли подумали, що він уже не раз ходив цією дорогою.

Ні на крок кінь не ухилявся вбік. Ніщо не могло збити його з дороги. Не раз проїжджали посли повз табуни коней, що паслися, і їх привітне іржання зустрічало і проводжало Белоша. Але Белош продовжував іти вперед, навіть не повертаючи голови. Коли ж посли у відкритому полі зупинялися відпочити перед дикою грушею або в холодку червоностовбурної сосни, кінь теж зупинявся і потім перший рушав у дальшу путь.

Так їхали посли горами й рівнинами, і на третій день були вже близько від селища між горбами у вузькій долині, якою текла річка. Коли вступили в долину, їм зустрівся хлопчик. Посли звернулися до нього:

— Ей, хлопче, чи це не Стадіци, і чи нема там мужа на ймення Пржемисл?

— Так, це Стадіци; а он і Пржемисл у полі, поганяє волів, — відповів підліток.

Віддалік посли побачили чоловіка, високого на зріст, в липових личаках. Він статечно йшов за плугом, поганяючи хворостиною двох рябих волів. У одного вола була голова біла, в другого йшла біла смужка від лоба по хребту, і ноги були білі. Посли наблизилися до орача широкою межею, тоді зупинився Лібушин кінь і, піднявшись на задні ноги, весело заіржав. Потім, опустившись, він схилив голову перед молодим орачем, який витяг плуг із землі та зупинив волів. Посли зняли з сідла Белоша князівське вбранні: довгу спідницю, обшиту коштовним хутром, червоний плащ, дорогий пояс і, підійшовши до Пржемисла, низько вклонились йому.