Розділ «Старовинні легенди чеського народу»

Коли багаття погасло, кістки і попіл були зібрані в урну. На місці багаття насипали горб і поклали на нього щит, зброю та урну з останками покійного. Повертаючись з похорону додому, люди підіймали камінці, гілочки, листочки й кидали їх назад, через голову, не оглядаючись.

Довго жителі Чеської землі відвідували дорогу могилу, ставали перед нею на коліна і плакали. Славне ім'я любимого воєводи передавалося з роду в рід.

Про Лібушу

Як бувало, за мудрого воєводи Крока, так і тепер до дочки його Лібуші стікався народ з близьких і далеких місць, щоб знайти розв'язання своїм спіркам та позовам. Усі вдавалися до її мудрості, сподіваючись на пораду і напучення. А вона, суддя справедливий, неупереджено судила тих, що сперечалися.

Одного разу двоє суддів, обоє знатного роду, засперечалися за поля й угіддя. Спорячи, вони лаялися, згадували батьків та дідів і до того розлютилися, що остаточно зникли їхні добросусідські почуття і запанувала ненависть. Жоден не хотів піти на поступки, кожний був твердий, як кремінь, у цій спірці. І коли настав час, в який княжна засідала в судилищі, перед нею стали позовники.

Під розлогою липою, на високому стільці, вкритому килимом, сиділа Лібуша у блідій дівочій пов'язці. Праворуч і ліворуч від неї сиділи дванадцять родоначальників і старійшин головних родів. Все це були мужі досвідчені, вкриті сивиною. Перед ними широким кільцем розташувалась юрба людей усякого роду, чоловіків і жінок, які прийшли судитись або постояти за близьких своїх.

От виступили перед княжною на суд двоє ворогуючих сусідів. Молодший з гіркотою скаржився на те, що старший несправедливо посягає на його поля, порушує межі. Старший, муж зрілий, з обличчям похмурим, облямованим густою бородою, суворо перебив його. Коротко, але різко він вимагав задоволення, анітрохи не турбуючись про те, що такий суд був би обурливою кривдою.

Вислухавши позовників і подумавши, Лібуша оголосила першому старійшині своє рішення. Родоначальники і старійшини, пішовши на раду, визнали рішення княжни мудрим і вірним та оголосили його позовникам. Потерпілим був визнаний молодший, і йому присудили поля.

Почувши рішення, старший з позовників, не тямлячи себе від гніву, тричі вдарив важкою палицею об землю. Обличчя його потемніло, очі заблищали, лайка і докори полилися з уст його, як злива з грозової хмари.

— Так от яке тут право! Одразу видко, що судить баба. У баби волосся довге, а розум короткий. Прясти б їй та шити, а не народ судити. Ганьба нам, чоловікам!

Лютуючи, він бив себе кулаками по голові, захлинався і бризкав слиною.

— Стид і сором! В якому іншому краю чи племені баби панують над чоловіками? Ми, тільки ми одні, є для всіх посміховищем. Краще нам згинути, ніж терпіти таку владу.

Всі завмерли, вражені цією дикою мовою. Краска сорому кинулася в обличчя княжни, і серце її стислося від такої обурливої невдячності. Ні слова не сказавши образникові, вона окинула поглядом родоначальників, старійшин і натовп. Але ніхто не заперечив образникові, ніхто не зупинив його. Княжна встала і повела мову неквапливо, з гідністю, хоч голос її тремтів від хвилювання:

— Так і є. Я жінка і чиню по-жіночому. Не суджу я вас залізною палицею, вам і здається, що мало тямлю. Хочете правителя з твердою рукою? Матимете його. Нехай віче обере князя. Кого воно обере, той буде мені чоловіком.

Закінчивши мову, княжна відійшла з наддвір'я до терема і відразу ж послала верхівців у Казін і Тетін за сестрами, а сама попрямувала в заповітний куточок в саду, куди ніхто, крім неї та сестер, не мав доступу.

Там, у густих заростях кущів і лип, на кам'яній тумбі, що від часу поросла мохом, виблискувала срібна з золотою бородою голова Перуна-громовержця.

Лібуша опустилася на коліна біля підніжжя ідола і поринула в молитовне споглядання. Минув день, зайшло сонце, в таємничому куточку стало зовсім темно, нічний вітер зашумів у верховітті дерев. Лібуша не рухалася з місця. Вона сиділа в глибокій задумі, перебираючи в думках те, що сталося, і намагаючись заглянути в майбутнє: якого ж князя обере народ і що скажуть її сестри, чи схвалять вони її рішення?

Почувши кроки, Лібуша підвелась і пішла назустріч сестрам. Правитель міста провів приїжджих від міської брами до саду і став на варті біля входу.

Що говорила Лібуша сестрам, що прозріли віщі діви біля підніжжя Перуна, про що вони радилися, про те не дізнався ніхто. Літня ніч уже кінчалася, небо побіліло і з-за верховіття дерев блиснув сонячний промінь.

В час, коли ще віяв ранішній вітерець, Крокові дочки поверталися до терема. Посеред сестер, які вже носили жіночі намітки, йшла Лібуша з дівочою пов'язкою на чолі. Погляд її був задумливий і спрямований в далечінь. Безмовно, як тіні, промайнули сестри повз правителя, що стояв на варті, як тіні, піднялися східцями, що вели до терема, і зникли за товстими дерев'яними колонами. Правитель з благоговінням дивився їм услід.