Розділ «Старовинні легенди чеського народу»

Догоряв огонь, і члени сім'ї, доручивши себе і майно своє охороні предків, лягали на ложа, встелені звірячими шкурами. Духи предків дбайливо охороняли їх.

Так жили чехи, і міцніли їх кровні зв'язки і родинна любов, переходячи з роду в рід, з'єднуючи живих і мертвих, сучасне і минуле.

Обгороджене тином, занесене снігом селище затихало в темряві ночі; зрідка чути було гавкання і виття собак, що зачули вовка, очі якого виблискували, як іскри; пищання видри долинало часом з ріки...

В пору снігу і криги, мороку і ночі панувала Морана, богиня смерті. Але влада її тривала доти, поки, з волі божої, не починало яскравіше світити сонечко. Воно зігрівало землю, розтоплювало крижані кайдани, і народ у Всіх містах і селах оживав духом. З піснями йшла молодь до річок і потоків, кидала у воду зображення зими і смерті та радісними вигуками прославляла улюблену богиню Весну.

А сонце підіймалося все вище й вище, освітлюючи зелені ниви і квітучі луки.

Надходило свято сонцестояння. Ніч перед найдовшим днем була сповнена чудес. Вкриті росою квіти, зібрані тієї ночі, вважалися наділеними чарівними властивостями і цілющою силою. Їх зберігали разом з корінням чорнобилю, батька всього коріння, бо вони охороняли від бісів та злих духів, які володіли особливою силою в цю таємничу ніч.

На всіх горбах і височинах розпалювали вогні, які кидали світло далеко навкруги. Вітер розносив пісні дівчат і юнаків, увінчаних квітами. Кружляючи навколо багаття, молодь співала, величаючи могутність Сонця, яке дає життя, силу, любов і радість.

Після літнього сонцестояння наставав час жнив. Потім приходила осінь і знову зима. Рік біг за роком; плем'я Чеха розросталося й множилося.

Чутка про них доходила до старої батьківщини і спонукувала нових переселенців іти тим же шляхом. І стало чехів сила-силенна. І розселялися вони, захоплюючи все більше й більше землі на північ і південь, на схід і захід, будуючи вздовж річок і гір нові міста й села.

У містах призначили старост, зобов'язаних охороняти жителів. Там переховували жінок, дітей, старих людей, худобу і майно, коли ворог вторгався в землю. Місце для городищ (укріплених міст і фортець) вибирали на островах, або на скелях, або в лісах, оточених моховитими трясовинами, на яких не залишалося стежок. Здавалося, що й доріг до цих міст не було, але жителі вміли знаходити їх. Навколо городищ насипали високі вали, іноді в три ряди. На валах споруджали з товстих колод високі стіни з вишками і в, одному місці прорубали ворота.

Рід Леха, Чехового брата, розрісся так дуже, що йому стало тісно. І задумав Лех пошукати нової землі на сході. Воєвода Чех і весь народ не хотіли відпускати його, але Лех лишився непохитним. Тоді його попросили принаймні не йти далеко, щоб у разі небезпеки брати по крові змогли прийти один одному на допомогу. Лех вислухав цю просьбу і сказав:

— О милі браття, сини і мужі землі чеської. Ніколи не забуду я, що належу до вашого племені, і не піду так далеко, щоб не чули ви про мене і я про вас. Дам вам знати, в яких краях я осяду. На третій день після нашого виходу, перш ніж засяє вранішня зоря, підніміться на Ріп і дивіться в далечінь. Де запалає великий вогонь і піднімуться в небо стовпи диму, там, знайте, ми осіли.

В призначений день, перед світанком, юрби народу зійшли на Ріп. Між сходом і півднем, в туманній далечіні, вони побачили велику заграву, а коли зійшло сонце, звідти ж повалив густий дим. Чехи зрозуміли, що в тій стороні оселився Лех і рід його.

Осівши на місці, Лех збудував тут місто, оточив його високим валом і назвав Коуржімом [9].

Минуло тридцять років з тих пір, як воєвода Чех прийшов на землю, названу його ім'ям. Коли він досяг 86 років, скінчилися дні його, і він заснув навіки. Народ справив по ньому тризну і оплакував його, як рідного батька, вигукуючи:

— Ти був воєвода і батько наш. Ти привів нас в цю прекрасну країну. Ти був справедливим правителем і захисником свого роду й племені. О горе, горе, хто тепер правитиме нами і оберігатиме нас!

Всі до одного тужили за небіжчиком, хоч і вірили, що душа його відлетіла в ті блаженні країни, де цвіте вічна весна і де душа Чеха житиме вічно, удостоєна такої ж поваги й пошани, якою він користувався на землі.

Померлого вдягли в нове вбрання, сорочку і багато розшитий плащ, підперезали широким поясом, з блискучими металевими ланцюжками і кованими прикрасами, на ноги наділи черевики, а на сиві кучері — коштовну соболеву шапку.

Потім, коли день уже наближався до кінця, воєводу посадовили на високе багаття з товстих стовпів, вкритих вишиваними. Було це в затінку дубів і лип, поблизу трьох доріг, де за звичаєм відбувалося поховання. Принесли меду, плодів та запашних трав і поклали навколо небіжчика. Потім принесли печеного хліба, м'яса і цибулі та поклали перед ним. Тут таки лежала зброя померлого — спис, меч, палиця і щит. Зарізали півня і курку та кинули їх у багаття. Потім найближчий родич покійного воєводи взяв у праву руку палаючу головешку і, повернувшись спиною до багаття, підпалив хмиз. Поки не спалахнуло полум'я, родич стояв, тримаючи ліву руку позад себе. Коли ж полум'я піднялося вгору, підійшли всі інші з палаючими скалками і кинули їх на багаття.

Подув вітер, затріщав хмиз і викинув сніп іскор. Чорний дим оповив величаву постать померлого воєводи, яка востаннє підносилася над натовпом людей його племені. Повітря наповнилося плачем і риданнями. Жінки заспівали похоронних пісень.