Розділ «Старовинні легенди чеського народу»

— Не будете більше сумувати й ремствувати. Ми знайшли благодатний край, де можемо залишитися й закласти поселення. Ось та земля, якої ми шукали. Про неї я говорив і її обіцяв вам. Земля обітована, звіриною і птицею багата, медом здобрена; будете жити в достатку, а гори служитимуть вам захистом проти ворога. Ось вона перед вами, земля ваша! Тільки нема в неї назви. Подумайте, погадайте, як назвати її.

— Твоїм ім'ям; нехай зветься твоїм ім'ям земля наша! — вигукнув, наче за навіянням з неба, старець з довгою білою бородою, найстаріший з усіх старійшин. За ним усі родоначальники, старійшини і народ крикнули в один голос:

— Твоїм ім'ям!

— По тобі нехай і зветься земля!

Зворушений одностайністю народу, воєвода Чех став на коліна і поцілував землю, нову батьківщину його племені. Потім він підвівся, простер руки над землею і, благословивши її, сказав:

— Вітаю тебе, земле свята, нам призначена. Охорони нас від небезпеки; хай розмножиться у, тобі рід наш і хай буде він благословенний віднині й довіку.

Радіючи, поставив старий Чех на землю дідок, яких несли від самої батьківщини загорнутими в біле полотно, і на палаючому жертовнику приніс подячну жертву.

Настала пора клопітливої, важкої роботи; землю розділили і почали її обробляти. Ліс вирубували або вогнем знищували, пеньки викорчовували, луки і ниви зорювали.

Тесали колоди і будували хати, криті соломою. Кожний рід селився окремо, на відведеній йому ділянці землі.

Сади, поля і луки були в користуванні кількох сімей одного роду: ліси, пасовища, річки стали володінням общинним. І встановилося так, що кожне селище належало одному роду. Хліви і стайні, стодоли і клуні будували звичайно біля підніжжя горба і обгороджували парканом або тином. З кожним роком навколо селища розширялися лани, з кожним роком земля давала кращі врожаї. Жито, пшениця, ячмінь, овес і просо хвилювалися на нивах, мов зелене море. На схилах гір виднілася соковита зелень льону, а поля червоного маку були облямовані смугами темно-зелених конопель.

У луках і липових гаях гули рої бджіл; вони будували свої соти або в колодах, або в солом'яних вуликах, або просто в дуплах дерев. З кожним роком множилися отари овець, череди кори, пустували буйні лошата і дужі кобилиці.

Обраний староста керував усім родом та його володіннями. Він проводив прилюдні моління, приносив жертви, приймав гостей[8], розглядав позови та призначав людям роботу. Кожний мав своє завдання, свою справу. Жінки вели домашнє господарство, пряли і ткали полотна й сукна, шили білизну та одяг чоловічий і жіночий, плаття, спідниці, плащі й кожухи. Чоловіки пасли стада, оберігаючи їх від хижих звірів, робили на полях і в лісі, ходили на полювання з луками, стрілами та списами, ставили капкани, влаштовували пастки і ями, куди часто попадали вовки, жорстокі винищувачі стад.

Життя било джерелом. З пасовищ долинали звуки пастушої сопілки, з полів і садів — пісні молодих селян. Але в полудневу годину нікому й на думку не спало б співати пісень. В цей час зберігалася глибока тиша. Люди притихали, а з полів до людських жител линули, мов легкі тіні, полуденні діви в довгому білому одязі, придивляючись, чи не залишено десь без догляду дитину. Виходили бридкі чаклунки, великоголові, з різними очима. Вони насилали на людей хвороби й лихо. З'являлися лісові діви з золотим волоссям...

Люди боялися цих таємних істот, особливо язинок, які присипляли людей і вилущували їм очі; боялися мандрівних душ, які у вигляді зелених вогників з'являлися на багнищах. З острахом обминали люди озера і трясовини, де переховувалися водяники, куди заманювали перехожих блідолиці русалки в зеленому вбранні.

Але найбільше чехи страхалися Перуна, володаря громів і блискавок. Боялися вони й бісів, які, оволодівши людиною, знесилюють її тіло, ламають кістки і затемнюють розум. Щоб умилостивити бісів, до джерел приносили дарунки: чорних курей або голубів. Приносили жертви могутньому Велесу, охоронцю стад від падежу та інших лих.

У селищах за огорожею жилося спокійно. В будинках зберігалися домашні боги — дідки — духи предків, зображення яких стояли на почесному місці, поблизу вогнища. Ці добрі духи оберігали стада, майно та сприяли процвітанню дому.

Коли ж восени опадало листя і густі тумани клубочилися в повітрі, коли взимку замерзала і вкривалася снігом земля, сім'ї збиралися в просторій світлиці з міцною стелею і щільно зачиненими вікнами. Велика, складена з каменю піч нагрівала світлицю; вогонь, що горів на камені, освітлював її, і яскравий його відблиск тремтів на стінах, де розвішені були щити, обтягнуті темною шкірою, сіті, луки, дерев'яні і кам'яні молоти, роги оленів і зубрів, від яких лягали на стіни химерні тіні.

При цьому мерехтливому світлі сім'я і челядь займалися роботою. Жінки пряли, чоловіки ремонтували начиння, готували зброю або відпочивали після полювання. Немало було розмов, люди охоче слухали різні легенди, співали старовинних пісень. Мисливці розповідали про боротьбу з ведмедями і зубрами, про витівки лісових духів, які заводили мисливців у непролазні хащі й болота і занапащали їх.

Сивобороді діди любили повернутися в думках до далекої покинутої батьківщини, розповідали яро бої і сутички, згадували хоробрих героїв.

Розповідали й про страшні видіння в темряві ночі на болотах, полях і в густих лісах, про вогненних зміїв, що літають у темному небі, про бабу-ягу, яка стереже живу і мертву воду, про білих фей долі, що з'являються біля колиски новонародженої дитини, про чаклунок та відьом, про лихі і добрі прикмети. З благоговійним острахом слухали присутні ці таємничі легенди свого роду і племені.